Богдан ГОРИНЬ: Михайло Слабошпицький був максималістом
Богдан ГОРИНЬ: Михайло Слабошпицький був максималістом
Коли згадуємо дорогу нашому серцю людину, то у пам’яті відшукуємо рік, місяць і день першого знайомства з нею, бо те перше знайомство переважно буває визначальним у подальших стосунках.
Сталося так, що моє перше знайомство з Михайлом Слабошпицьким відбулося заочно 1980 року. Після митарств на фізичних роботах, які разом із перебуванням у концтаборі забрали в мене 10 років, з 1976 р. я почав працювати у Львівській картинній галереї (тепер — Національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького). Моєю привичкою стало виходити на роботу раніше, щоб по дорозі придбати на поштамті газети і до початку робочого дня за півгодини ознайомитися з усіма новинами. Такий навик склався у мене після закінчення Львівського університету 1959 р. під впливом сучасника Івана Франка молодомузівця, модерніста Михайла Яцківа, з яким у мене склалися дружні стосунки. Письменник розповів, що в нього за довгі роки життя зібралося кільканадцять папок вирізок з газет і журналів українською, польською й німецькою мовами на різні теми. «Це моя енциклопедія, без неї я не можу обійтися!» — гордо заявив письменник і порадив мені також робити вирізки: «Формуйте свою енциклопедію! Не пошкодуєте!».
Отож, за порадою Михайла Яцкова, переглядаючи газети, я робив вирізки з цікавою для мене інформацією. У «Літературній Україні» за 21 березня 1980-го мою увагу привернула невеличка стаття під назвою «Вітаємо ювілярів! Ліні Костенко 50». Привітав поетесу Михайло Слабошпицький. Я зрадів і водночас здивувався тій публікації, бо Ліна Костенко перебувала в опалі, а тут раптом у «Літературній Україні» вітання з її 50-и річчям! Мимовільно відчув симпатію до незнайомого мені автора, котрий не побоявся висловити захоплення поезією Ліни Костенко, твори якої з трудом пробивалися до друку. То були складні роки. Тривали арешти й обшуки, відбувалися суди над керівниками і членами Української Гельсінської Групи Миколою Руденком, Левком Лук’яненком, Іваном Кандибою, Олександром Бердником, Петром Січком, Ярославом Лесівим, Зіновієм Красівським, Іваном Сокульським.
У 1980-му вдруге заарештовано й засуджено Василя Стуса на 10 років концтабору і 5 років заслання, у березні того ж 1980-го заарештовано Віталія й Олеся Шевченків, вдруге заарештовано й засуджено Миколу Горбаля. Усе вказувало, що буде арешт Михайла Гориня, на помешканні якого на той час відбулося шість обшуків.
У багатьох заарештованих — членів і прихильників Української Гельсінської Групи під час обшуків, крім правозахисної літератури, вилучено заборонені цензурою вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного та ін. поетів. Велику популярність мав поширюваний у самвидаві присвячений Тарасові Шевченку вірш Ліни Костенко з рядками, які викликали у кагебістів люту ненависть:
Що писав би Шевченко в 32-му,
33-му роках?
Певно, побувавши в Кос-Аралі,
Побував би ще й на Соловках (…)
Мовчимо, зализуєм секрет.
Як мовчанням душу уяремлю,
То який же в біса я поет?
|
Вітати поетесу в час розгулу репресій було сміливим і ризикованим кроком, на який не наважилися відомі письменники і літературні критики старшого покоління. Тою публікацією Михайло Слабошпицький заявив свою моральну позицію: він на боці тих, кого переслідують, хто в опалі, тому й вирішив підтримати поетесу, ім’я якої було в чорних списках ідеологічного відділу ЦК КПУ і КГБ. Після тої публікації ім’я Михайла Слабошпицького глибоко закарбувалося в моїй пам’яті. Я поклав витинку його статті до папки. Через півроку в «Літературній Україні» від 19 вересня 1980-го появилася ще одна публікація пана Михайла про Ліну Костенко під назвою «Алгебра і магія неповторності» — рецензія на збірку віршів і поем Ліни Костенко «Неповторність» і я ще більше перейнявся повагою до автора, котрий високо оцінив естетичний, інтелектуальний, сугестивний рівень поезії Ліни Костенко. Від часу того першого заочного знайомства з Михайлом Федотовичем минуло сорок років. У січні 2021-го, переглядаючи свої архіви, я, натрапивши на витинку статті «Ліні Костенко 50!», зателефонував панові Михайлові, котрий з тяжкою недугою перебував у лікарні, сказав йому, що захоплююсь ним ще з 1980-го, що зараз тримаю в руках вирізку його статті «Ліні Костенко 50!». Вгамовуючи болі (а болі в нього були пекельні) пан Михайло зрадів моєму повідомленню, думкою перенісся в ті далекі часи й сказав, що з тою статтею були пригоди. Перед публікацією її кудись (відомо куди) носили, скорочували й тому стаття вийшла скалічена. Щось подібне, згадав він, було у 1977-му після виходу збірки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». Коли Степан Крижанівський приніс у редакцію замовлену йому рецензію на цю збірку, то головний редактор Віталій Виноградський вхопив рукопис і помчав у ЦК КПУ. Там довго читали написане, окремі речення викреслювали, окремі вставляли й у такому вигляді рецензія опинилася в друкарні. Крижанівський, прочитавши верстку, з гіркотою сказав: «Не пізнаю свого тексту!». Отакі були часи, — закінчив свою оповідь Михайло Федотович і додав: «Ви згадали мою публікацію, а я згадав наше знайомство у Товаристві зв’язків з українцями за кордоном То була наша перша зустріч!».
Генератор ідей У 1990-му доля «закинула» мене і багатьох моїх друзів у Верховну Раду тодішньої УРСР. Очевидно, що то був кращий варіант від того, коли доля кидала багатьох із нас у російські концтабори. Серед тих, що перемогли на виборах, отримавши мандат народного депутата Верховної Ради УРСР був Іван Драч. 1992-го він очолив Товариства зв’язків з українцями за кордоном. Довгі роки Товариство фактично було філіалом КГБ, головне завдання якого полягало в тому, щоб боротися проти «українського буржуазного націоналізму» за межами України. Іван Драч показував мені картотеку, в якій були біографії всіх видатних українських громадських і політичних діячів у діаспорі. Через якийсь час ця картотека зникла. У серпні 1992-го, напередодні першої річниці незалежності України, відбувся перший Всесвітній форум українців. На форумі прийнято ухвалу створити Українську всесвітню координаційну раду (УВКР) з виконавчим органом — секретаріатом. Головою УВКР обрано голову товариства зв’язків з українцями за кордоном Івана Драча, а секретарем Михайла Слабошпицького. Іванові Драчу, тодішньому народному депутату Верховної Ради України, залишалося обмаль часу для керівництва двома структурами — Товариством «Україна-світ» і УВКР. Фактично вся робота лягла на плечі секретаря УВКР Михайла Федотовича. В офісі Товариства «Україна-світ» (такою стала нова назва Товариства зв’язків з українцями за кордоном) я познайомився з уже відомим мені з публікацій Михайлом Федотовичем. Привіталися, наче давні знайомі. Обличчя пана Михайла випромінювало світло й тепло. Я відчув радість від того знайомства і зберіг ту радість на все життя. Невдовзі я переконався, що своєю відкритою усмішкою, сердечним вітанням пан Михайло, наче магнітом притягував до себе людей. Мій давній приятель Іван Драч був дуже високої думки про секретаря УВКР, вважав його своєю правою рукою. Про працю в УВКР Михайло Федотович часто згадував, коли я приносив йому для ознайомлення рукописи двох своїх книжок про Святослава Гординського. З розповідей пана Михайла дізнався, що він тягнув мало не всю роботу в УВКР, безпосередньо займався підготовкою чергового, другого Всесвітнього форуму українців, готував усі необхідні матеріали, писав для голови Товариства «Україна–світ», голови УВКР проекти доповідей, які викликали в слухачів і читачів захоплення. Надіюся, що чернетки тих доповідей збереглися в архіві Михайла Федотовича й повинні бути опубліковані як його авторські проекти. Праця в УВКР стала для Михайла Федотовича подарунком долі. Він познайомився з видатними представниками української діаспори, побував у США і Канаді, у його душі пробудилися сили, про які й сам не відав. За порівняно короткий час перебування на посаді секретаря УВКР (з 1992-го до 1998-го) пан Михайло перетворився в справжнього генератора ідей. Щасливою стала ідея створення організації «Ліга українських меценатів», в якій з 1995 р. Михайло Федотович став виконавчим директором. А з часом він засновує видавництво, стає співзасновником Конкурсу української мови імені Петра Яцика. В усіх тих починаннях Михайло Федотович проявив державницьке мислення. На його думку, вихованням молодого патріотичного покоління повинна б зайнятися держава, але держава, за словами пана Михайла, як тоді, так і тепер не цікавиться історією, культурою й освітою нації, не спромоглася створити жодного гуманітарного проекту, тому тими питаннями мусила зайнятися громадська організація. |
|
Одна з пізніше реалізованих ідей Михайла Федотовича — заснування літературної премії імені Івана Корсака. Коли не стало письменника Михайло Федотович запропонував синові письменника — відомому луцькому письменнику і меценатові Віктору Івановичу заснувати літературну премію імені Івана Корсака за романи й повісті з історії України, бо ж Іван Корсак один із лідерів українського історичного роману. Син охоче прийняв цю пропозицію. В інтерв’ю Сергієві Козаку Михайло Федотович пояснив важливість заснованої премії: «Премія має не лише підтримати авторів талановитих творів, а й активізувати увагу письменників до історії України. Зайве переконувати в тому, що саме історичні твори сприяють патріотичному вихованню нації. Згадаймо бодай приклад Генрика Сенкевича, який дав розтерзаній і здеморалізованій поразками Польщі твори, що підносили польський дух, польський патріотизм…». Історична література, наголошував Михайло Федотович, — особливо важлива для народу, який має такі складні постколоніальні травми й уражений історичною амнезією. Він справедливо вважав історичну літературу своєрідним каталізатором у процесі націєтворення й виховання патріотизму.
Видавництво Серед численних заслуг Михайла Слабошпицького — заснування видавництва широкого профілю «Ярославів Вал», яке він очолив. Вражає діапазон публікацій: історична, історико-популярна література, сучасна проза і поезія, мемуаристика, літературознавство, діаспорна література, твори для дітей та юнацтва. За роки своєї діяльності видавництво «Ярославів Вал» дало життя творам, удостоєним багатьох відзнак. Серед тих книг, яким пощастило бути відзначеними, й моє двокнижжя «Святослав Гординський на тлі доби». Завдяки організованим Михайлом Федотовичем на високому рівні презентаціям, публікаціям рецензій у газетах, передачам разом із Світланою Короненко на радіо-каналі «Культура» книга набула такого розголосу в літературному середовищі й серед громадськості, про який я не міг навіть мріяти. Безмежно вдячний Михайлу Федотовичу, що вивів книгу про Святослава Гординського на широку українську літературну й загальнокультурну орбіту. Не сумніваюсь, що для Комітету Шевченківських премій, його тодішнього голови Юрія Щербака то був додатковий аргумент, щоб відзначити двокнижжя Національною премією імені Тараса Шевченка. Повертаючись до популяризації видань «Ярославового валу» не можу не сказати про той ідеальний тандем, який склало подружжя двох визначних талантів: поетеси й журналістки Світлана Короненко (тривалий час була заступником дирекції мистецьких програм каналу духовного відродження «Радіо культура») й багатогранного у своїх творчих проявах Михайла Слабошпицького. Така злагоджена співпраця, така єдність поглядів, таке творче порозумінню викликає подив і захоплення. У наші часи в Україні налічується кілька десятків приватних видавництв. Окремі з них видають дуже потрібні книги, проте дізнаємось про них з трудом. Лише Михайло Федотович з дружиною Світланою Короненко зуміли кожній виданій «Ярославовим Валом» книжці надати широкого розголосу. Велика подяка Світлані Анатоліївні, що своєю участю в реалізації творчих і організаційних проектів приносила пану Михайлу велику радість. На організовані директором видавництва «Ярославів Вал» презентації книг Володимира Панченка, Юрія Щербака, Дмитра Павличка, Світлани Короненко, книг Михайла Слабошпицького та багатьох инших авторів шанувальники українського слова приходили до Національного музею літератури наче на свято, за покликом серця, бо кожна презентація була великою культурною подією. Сотні людей упродовж двох-трьох годин поглиблювали свою національну свідомість, віру в рідний народ, його культуру, в духовний розквіт України, у здатність перемагати зло. Так завдяки енергії й подвижницькій праці Михайла Слабошпицького постав незалежний національний центр духовного життя української столиці. Розмовляючи з Михайлом Федотовичем про видавництво, я просив його, щоб дав доручення своїм працівникам укласти покажчик опублікованих видавництвом «Ярославів Вал» книг. Такий покажчик дав би уявлення про подвиг директора видавництва, роками здійснюваний в ім’я української культури. |
Максималізм
Український Пророк Тарас Шевченко поставив актуальне для всіх часів питання: «Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла?» Михайло Федотович своїм життям підтвердив, що народжений був для добра, жив для творення добра і чинив це добро в ім’я України, для України, збагачуючи й зміцнюючи її духовність.
Життєвий і творчий шлях Михайла Слабошпицького — доказ, як багато доброго для української справи може зробити одна людина, якщо її помисли спрямовані на творення добра.
Михайло Слабошпицький був максималістом. Максималізм — це вимога духу не зупинятися на досягнутому, постійно розширювати, поглиблювати, нарощувати свої творчі сили, прагнення вийти за межі досягнутого, як прагне максимально збільшувати свою фізичну силу і вправність кожен спортсмен. Це два види максималізму — духовного й фізичного.
Щоб обдаровувати Україну творчими врожаями широкій натурі Михайла Слабошпицького замало було одної ниви: він трудився на кількох нивах, приносячи рідному народові багаті й розмаїті духовні врожаї.
На тих нивах він творив повісті й оповідання для дітей й юнацтва, художньо-біографічні повісті та романи про відомих українців — Тодося Осьмачку («Поет із пекла), Марію Башкирцеву (роман виходив у перекладах французькою і російською мовами), про «Никифора Дровняка із Криниці», про Петра Яцика («Українець, який відмовився бути бідним», про Михайла Коцюбинського («Що записано в книгу життя»). А ще написав книгу «Українські меценати», упорядкував антологію «25 поетів української діаспори» — усі ці книги об’єднують світове українство.
Мемуаристика
Дивовижно цікавими за змістом і формою є мемуари Михайла Слабошпицького, великі томи яких виходили рік за роком — («Протирання дзеркала» (2017), «Тіні в дзеркалі» (2018) та «З пам'яті дзеркала» (2019). За словами автора, при написанні мемуарів він використовував щоденники, принагідні записи.
Попри сповнений маловідомими фактами зміст, від читання цих книг важко відірватися ще й тому, що важливо не лише про що написано, а як написано. Даруючи панові Михайлу одну зі своїх книг, я написав, що володіє він пером на папері з такою високою майстерністю, як видатні скрипалі смичком по струнах скрипки.
Михайло Федотович був справжнім літописцем літературного життя, досконало, до глибини знав літературний процес. У мемуарах він розповідає про сотні людей, наче з усіма був у постійному контакті. Він уважний до кожної особистості, котра траплялася на його життєвому й творчому шляху. Гострим поглядом спостерігача бачив в людях світло й тіні, серйозне й комічне, смішне й величне. Літературний процес за п’ятдесят років, поданий в конкретних особах, не ізольовано, а у взаємодіях з його учасниками, між якими, крім взаємної поваги, взаємних захоплень, були й заздрощі й ворожнеча, нерідко викликані різним ставленням до конкретних суспільно-політичних ситуацій.
Михайло Слабошпицький великий майстер поєднувати фаховий літературознавчий аналіз творів письменників з фрагментами їхнього побутового життя, з радісними, драматичними й комічними моментами в їхньому житті. До характеристики творів багатьох поетів автор у підтвердження сказаного додає окремі їхні поетичні твори і таким чином надає мемуарам елементів хрестоматійності. Спогади про Ірину Жиленко, Григорія Кириченка, Романа Кудлика та инших завершуються подачею їхніх поетичних творів.
Характерні вислови автора мемуарів: «Я протираю і протираю дзеркало — і мені бачиться те, що здавалося давно призабутим... отож привечірньої пори життя я знову протираю дзеркало і бачу там багато тіней».
Мав дар єднати українців
Для багатьох киян — Івана Драч, Івана Дзюби, Валерія Шевчука, низки київських мистців Львів ще у 1960-і роки був таким же близьким і рідним містом, як і Київ. Тісні зв’язки між двома найвидатнішими центрами української культури продовжив Михайло Слабошпицький. Його контакти з Львівським університетом, Львівським політехнічним інститутом, Львівським театром ім. Марії Заньковецької, дружні стосунки з трьома Романами — Іваничуком, Кудликом, Безпалківим, Юрієм Ковалем, Тарасом Салигою, Миколою Ільницьким, Іриною Фаріон, Юрієм Брилинським і багатьма иншими львів’янами зріднили уродженця Шевченківського краю із уродженцями краю Івана Франка.
А встановлення Михайлом Федотовичем тісних контактів між українцями в Україні й діаспорі сприяли взаємному усвідомленню, що українці в Україні і в діаспорі — то одна велика родина, яку єднає спільна мова, культура спільний генетичний код, спільне прагнення бачити Україну квітучою країною і державою. Михайло Федотович звертався до українців в Україні, щоб брали за приклад українців вивчали досвід життя й праці українців у діаспорі, зокрема в Канаді, де українці зуміли створити національний духовний клімат поза Україною.
Радість творчої праці
Михайлові Федотовичу були близькими слова велетня українського духу Івана Франка:
«Лиш в праці варто і для праці жить».
Будучи вірним тому заповіту, Михайло Федотович за щоденною напруженою працею, на жаль, забував, про своє здоров’я. Нелегко було йому після кількох операцій тримати на високому рівні творчий тонус при високих вимогах до праці. Попри нестерпні болі він продовжував бути максималістом у творчій і організаційній праці: таким було його творче кредо.
Книги свої Михайло Федотович писав не на комп’ютері, а рукою. Навідуючись до видавництва, я бачив написані ним від руки рівним почерком без суттєвих поправок сотні сторінок. Писав так, наче вся книжка була в пам’яті і її треба було з пам’яті переносити на папір. Подібна ясність думки властива далеко не всім, а для тих, кому вона властива — творчість стає радістю, а не мукою.
Після кількох операцій Михайло Федотович почував себе ослабленим. Щоб підтримувати творчий тонус він підбадьорював себе чаєм і кавою. Всі рази, коли я приходив до видавництва, у його кабінеті на столі стояла чашка кави або чаю. Я запитував: «Сьогодні чай чи кава?». Відповідав з болем: «І чай і кава».
Знаємо з літератури, що надмірне вживання кави руйнує організм. Щоб постійно бути у творчому тонусі Оноре де Бальзак випивав за добу, як твердять біографи, до 50 чашок кави. Він спав по кілька годин і картав слугу, якщо той не розбудив його після 4-5 годин сну. Він жив творенням «Людської комедії», забуваючи про здоров’я. Закінчилася ця шалена творча праця тим, що в Бальзака появилася водянка. Мав нестерпні болі, йому влаштували колиску, підвішену до стелі. Таким його бачив Віктор Гюго, який прийшов попрощатися з геніальним творцем. Серце Бальзака зупинилося, коли йому було 49 років. Ймовірно, що до появи води в легенях Михайла Федотовича також причетна кава. Але він не міг від неї відмовитися, вона необхідна була йому, щоб втілювати на папері задуми, ідеї, теми, народженню яких не було кінця краю. Така вже природа одержимих творчим максималізмом — прагнення душі не зупинятися й не заспокоюватися на досягнутому. Вогонь максималізму спалював його сили. Тим станом скористалася підступна хвороба.
Коли задумуємось над усім, що вдалося створити Михайлові Федотовичу в кількох видах і жанрах літератури — від повістей і казок для дітей до літературознавчих нарисів, документальних повістей та есе про визначних письменників і мистців, до упорядкування антології поетів діаспори, від заснуванні видавництва до організації щорічних конкурсів знавців української мови ім. Петра Яцика й багатьох неназваних ним звершень, то усвідомлюємо, що життя Михайла Слабошпицького було творчим подвигом.
Богдан ГОРИНЬ, відомий політичний та громадський діяч, письменник, культуролог, член Наглядової ради Незалежного Медіа Форуму
Світлина: Павло Мовчан, Любов Голота, Михайло Слабошпицький, Богдан Горинь у Національному музеї літератури України в Києві
