Володимир Загорій: Слабошпицький мав багато талантів! Між нами, меценатами, кажучи…
Володимир Загорій: Між нами, меценатами, кажучи…
Слабошпицький мав багато талантів!
Із Михайлом Федотовичем я познайомився понад двадцять років тому. Мене було запрошено до Спілки письменників на круглий стіл, темою якого було меценатство в Україні. Люди там зібралися не рядові, цікаві – підприємці, журналісти, письменники, а вів засідання Михайло Слабошпицький. Він тоді багато їздив по різних країнах – США, Канада – і був вражений меценатством, яке на Заході є звичайним явищем. У незалежній Україні про меценатство тоді ще мало знали. Михайло Федотович багато розповідав про українських меценатів минулого і називав прізвища Галшки Гулевичівни, Костянтина Острозького, Івана Мазепи, Кирила Розумовського, Симиренка, Чикаленка… Він був добре обізнаний у цій темі і якраз працював над майбутньою книжкою «Українські меценати», яка згодом мала добрий резонанс і перевидавалася тричі. Відтоді почалося наше спілкування, наша співпраця і наша дружба.
Згодом ми вирішили заснувати Міжнародний благодійний фонд «Ліга українських меценатів», виконавчим директором якого й став Михайло Федотович. Одним із засновників Ліги був канадський бізнесмен і добродійник українського походження Петро Яцик, успішний канадський підприємець і щедрий меценат, який вражав гострим розумом, мислив західними категоріями, тоді ще новими для нас, і на все в Україні дивися свіжим «капіталістичним» оком і давав багато правильних прогнозів розвитку України, як ми в цьому згодом переконалися. Ми спілкувалися з паном Петром доволі багато. Я приймав його на «Дарниці», прислухався з цікавістю до його коментарів і багато розповідав про наше підприємство. Петро Яцик був вражений і захоплений «Дарницею».
Багато ми спілкувалися з паном Петром і на засіданнях Ліги. І чи не найголовнішою темою наших розмов було меценатство, те, як допомогти Україні і як вплинути на ті сфери, які визначають українство як націю у цьому світі. Всієї важливості наших тодішніх дій ми ще не могли осягнути повною мірою, але нині, коли йде російсько-українська війна, коли більша частина нашої громади зрозуміла, що українська мова в Україні є фактором визначальним, якщо не найголовнішим, я можу сказати, що наші тодішні зусилля були не марними. Підтримавши проект Міжнародного конкурсу знавців української мови, ініціатором якого став Петро Яцик, а всю організаційну роботу на яким узяв Михайло Федотович, ми зробили вагомий вклад у патріотичне виховання молодих українців.
21 рік проводив конкурс Михайло Федотович. Нині завершується вже ХХІІІ-й. Змінювалися президенти, міністри, а конкурс тривав. Було багато спроб заборонити його, припинити, применшити його значення для України, зокрема, й з боку колишнього міністра освіти Табачніка, але ми вистояли. І тут треба віддати належне Михайлові Федотовичу і його організаторським, комунікаційним, журналістським, зрештою, бійцівським якостям.
Впродовж понад двох десятиліть я спілкувався з Михайлом Федотовичем. Він мав особливий талант – об’єднувати довкола себе цікавих людей, часом дуже різних, часом навіть з протилежних «таборів». А особливо, коли йшлося про якусь важливу справу. А переконувати Михайло Федотович умів. Він був природжений оратор. Це – також талант.
Для України він відкрив Петра Яцика, «українця, який відмовився бути бідним». У ті часи така назва книжки звучала виклично. Через три роки після відходу Петра Яцика я на прохання Михайла Федотовича написав передмову до видання 2004 року, де, зокрема, зазначив: «Для одних читачів книжка Михайла Слабошпицького стала своєрідним підручником з бізнесу, бо в ній ідеться про мистецтво, культуру й етику бізнесу, про те, як здобувається успіх, а також які риси треба плекати в собі молоді, що збирається осягнути цей шлях.
Для других «Українець…» став пристрасною полемікою про систему цінностей у нашій культурі і про потребу принципово важливих уточнень у її ієрархії.
Для третіх книжка виконала роль конспекту з історії і філософії українського меценатства поза Україною в другій половині XX століття.
Про «Українця…» гаряче дискутували, він мав справді широку пресу і в Україні, і в діаспорі. Дуже рідко буває, щоб книжка викликала такий голосний резонанс і мала такий успіх у читачів різного віку, суспільного статусу й уподобань. І це цілком закономірно, бо «Українець…» – дуже цікава і повчальна людська історія.
Петро Яцик прикладом свого життя продемонстрував усім нам невичерпні можливості людського духу. Опинившись на далекій чужині із сімома доларами в кишені і розпочавши нове життя чи не тридцятирічним практично з чистої сторінки, він зумів досягти майже неможливого – став дуже багатою людиною, хоча сам по собі цей факт не є в США чи Канаді чимось надзвичайним. Однак емігранти в першому поколінні, як правило, навіть в Америці дуже рідко стають мільйонерами. Син українського селянина Петро Яцик ним став.
Та якби лише цим обмежились досягнення Петра Яцика, то й того, думаю, виявилося б достатньо, аби вшанувати його тут, на Батьківщині, як непересічного й поважного українця, одного з кращих представників нації двадцятого століття. Але Петро Яцик не був би Яциком, коли обмежився б своїм бізнесом і своїми мільйонами. «Убогий духом не може бути багатим, незважаючи на те, скільки грошей він має». Ці слова належать не великомудрому схизматику чи новоявленому Діогену. Їх сказав саме канадський мільйонер українського походження Петро Яцик.
Без перебільшення, заявити так він мав повне моральне право, як, до речі, й інший видатний українець Євген Чикаленко, котрому належить фраза: «Легко любити Україну до глибини серця, значно важче – до глибини кишені». Величезні особисті кошти, вкладені в українську справу, – а йдеться про мільйони доларів – дозволяють нам назвати Петра Яцика Українцем з великої літери.
Він любив Україну по-своєму, не голослівно. Його дратували наша неорганізованість, необов'язковість, наше самолюбування, часто безпричинне. Він неодноразово і досить гостро критикував українців за невміння досягати успіхів у бізнесі, за брак діловитості. Від нього діставалося й землякам, котрі, як і він, жили за океаном, але так і не змогли чи не захотіли пристосуватися до умов жорсткої конкуренції і виживання, залишившись, по суті, чужими на американському континенті.
Не обминав Петро Яцик своїм гострим словом і багатьох із нас, українців пострадянських, за недотримання слова, часто брехливість і жадобу збагатитися, не доклавши до цього своєї праці. Така-от своєрідна любов у нього була. Деякі патентовані патріоти могли йому заперечити: мовляв, не можна так гостро, так нещадно критикувати, адже, якими б ми не були, але це ж ми, українці, земляки, члени однієї великої родини, і мусимо терпіти наші і недоліки і вади, бо нікуди ми від них не подінемося. На що він відповідав ще гостріше, ще дошкульніше: не потрібно ховатися за Україною, не потрібно прикривати своєю, нерідко декларативною, любов'ю до неї своє лайдацтво, свою кволість і слабкість. Доведіть, що ви любите Україну, але не на словах, а на ділі, не афішуючи цього і не демонструючи напоказ, як знамено. А ще краще – живіть без зайвої патетики і пафосу, намагайтеся чесно й відповідально робити свою справу.
І найкращим доказом цього може бути те, як саме ви розпоряджаєтеся своїм життям: подібно до перекотиполя, бездумно і безпечно марнуючи дні і роки, спалюючи Богом вам дану силу і розум, чи реалізуючи себе як фахівець, як особистість, як Людина».
Михайло Слабошпицький був видатною людиною. І ті, про кого він писав, були видатними, адже він не любив сірих, «маленьких», невиразних людей. Кого тільки можна було не зустріти в його кабінеті – від міністрів до письменників, від політиків до співаків чи акторів. Йому з усіма було цікаво, а багато хто з цих людей згодом ставав героєм нарисів Михайла Слабошпицького.
Книжка була релігією Михайла Федотовича. Він жив серед книжок. Починав ранок з книжки і закінчував день з книжкою. А книжкові зацікавлення його були найрізноманітніші. Я можу тут перераховувати бестселери, якими він мене обдарував і за появою яких дуже уважно стежив. Можу називати книжки, які я радив йому прочитати. Нам було цікаво їх обговорювати, у багатьох питаннях ми були однодумцями.
Пам’ятаю, як обговорювали світовий бестселер – книгу Нассіма Ніколаса Талеба «Чорний лебідь: вплив надто неймовірного», яка побачила світ 2007-го і в який ідеться про величезний вплив на історію подій, які неможливо передбачити, і про те, що люди схильні згодом знаходити прості пояснення цих подій у ретроспективі. Це так звана «теорія чорного лебедя». Книга вже тоді була перекладена на 27 мов, а лондонська «Таймс» назвала її одною з 12 найвпливовіших книг з часів Другої світової війни.
…Я був у Михайла Федотовича в хоспісі за день до його відходу. Ми говорили про конкурс, про якісь важливі справи, які обов’язково треба було обговорити, заглядали у вже новий конкурс, який треба буде відкривати восени, і мені не вірилося, що ми бачимося востаннє. Не хотілося вірити.
Відхід таких постатей як Михайло Слабошпицький із цього світу – це завжди колосальна втрата для суспільства. Суспільство, в якому він був «будителем», яке він збурював і якому нагадував, хто ми і якого народу діти, а ще якою мовою цей народ має говорити у своїй державі…
Володимир Загорій, меценат, голова наглядової ради ПрАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця»
Світлина: Михайло Слабошпицький і Володимир Загорій. Музей літератури, 2018
