Саймон Тісдалл: Безкарність – друге ім'я Путіна

Безкарність – друге ім'я Путіна. Тепер він має заплатити за свої злочини

 За вибухом української дамби безсумнівно стоїть монстр у Кремлі. Союзники по НАТО повинні зупинити його, доки він не підірвав усе навколо

Звичайно, це зробили росіяни. Тільки росіяни мали засоби, мотив і можливість. Підрив дамби у Новій Каховці на півдні України минулого тижня – це боягузлива, давно спланована відповідь Владіміра Путіна на початок контрнаступу ЗСУ, якого він боїться. Лише цей зловмисний кремлівський режим своїми діями міг навмисно призвести до людських жертв і завдати шкоди навколишньому середовищу в таких величезних масштабах.

Наразі це неможливо довести. І, звичайно, огидні путінські підлабузники звинуватили українців у самосаботажі. Це те, що роблять ці мафіозі. Вони брехали про випущену Росією ракету, яка знищила рейс MH17 над окупованим Донбасом у 2014 році. Вони брехали про використання хімічної зброї в Сирії. Путін відверто брехав про вторгнення в Україну, аж до моменту його здійснення.

Путін, Лавров, Медведєв, Шойгу, Пєсков зі своєю бандою брехали навіть тоді, коли їхня абсурдна неоімперська "спецоперація" провалилася, коли російські солдати масово гинули, коли українські міста горіли, а повідомлення про військові злочини накопичувалися, як закатовані тіла в підвалах Бучі. Це патологія. Вони брешуть світові, своєму народові, самим собі.

Де міжнародна лють через Каховку? Засудження з боку американських та європейських лідерів здається майже рутинним, залишаючи питання про відповідальність відкритим. Західні ЗМІ ввічливо повторюють російську брехню, надаючи час і довіру кремлівській дезінформації, наче фальшивий редакційний баланс важить більше, ніж убивство.

Чекати на незалежне розслідування для встановлення фактів доведеться довго. Росія контролює доступ до дамби і нікого до неї не підпускає. Малоймовірно, що повідомлення Путіна у WhatsApp будуть доступні для громадського контролю. Тим часом Володимир Зеленський скаржиться на те, що реакція ООН і Червоного Хреста на надзвичайну ситуацію є пасивною та недостатньо терміновою.

Чи не через втому од війни це є приховуванням за відсутністю миттєво переконливих доказів? Чи не є це небажанням припинити брехню і недвозначно назвати Росію? Здається, західні лідери здатні лише на втомлене, розчароване знизування плечима. Або, можливо, вони відчувають безсилля. Якщо так, то це їхня власна провина. Через надмірну обережність і запізнілість вони вихолостили себе.

Від початку цієї війни Еммануель Макрон та Олаф Шольц, серед інших, заперечували справжню природу монстра в Кремлі. Навіть зараз вони продовжують вдавати, що існує зручний, конвенційний, дипломатичний вихід, якийсь спосіб домовитися з нерозумним чоловіком. Страх перед ширшою війною паралізує їх, навіть коли вони стикаються з найстрашнішими злочинами.

Надто багато лідерів у всьому світі відмовляються визнати, що Путін порушив більшість (хоча ще не всі) червоних ліній; ніколи не поважав військові, правові та гуманітарні норми; поставив Росію за межу дозволеного. Злочинний режим Путіна має намір не лише підкорити сусіда силою. Він підриває основи глобальної безпеки.

Що насправді станеться далі на думку Джо Байдена і Ріші Сунака, які минулого тижня у Вашингтоні бадьоро обходили війну стороною, і самовдоволених європейських політиків, які чекають на довгі літні канікули? Якщо контрнаступ Києва буде успішним, то безконтрольний і непокараний за свою останню мерзоту Путін може у відчаї (або просто через свій кривавий розум) знову підняти ставку.

Можливо, наступною у черзі буде підконтрольна Росії Запорізька атомна електростанція. Перспектива тероризувати Європу другим Чорнобилем, безсумнівно, розважає російського лідера. А може, він застосує хімічну або біологічну зброю проти українських військ, що наступають, і, звісно ж, миттєво заперечить це. Зараз безкарність – це друге ім'я Путіна.

Насильницька, дестабілізуюча і хижацька поведінка Росії в Грузії, Чечні, Косово і на Балканах, в Молдові, балтійських республіках, Сирії, Лівії та Сахелі слідує агресивній моделі, яку Путін встановив з 2000 року. Вона включає в себе узгоджені зусилля, спрямовані на розкол європейських демократій, підтримку авторитарних режимів, таких як Іран, і маніпулювання виборами у США.

Прокинься, Джо! Військовий злочинець Путін – найнебезпечніший, найнепримиренніший ворог Америки, ворог усіх принципів та цінностей, які відстоює президент США. І цей монстр думає, що він може діяти безкарно. Виступаючи у Варшаві минулого року, Байден проговорився про свої справжні почуття. Він сказав, що Путін є "м'ясником". "Заради Бога, ця людина не може залишатися при владі".

Зміна режиму в Москві – це не те, що спроможне заспокоїти Захід, хоча він цього може палко бажати. Але Байден не повинен придушувати свою інстинктивну, виправдану огиду до сучасного варварства. На кону стоїть більше, ніж просто свобода України. Багато в чому завдяки Путіну і його цинічному китайському партнерові Сі Цзіньпіну "міжнародний порядок, заснований на правилах", вставновлених 1945 року, помітно розвалюється.

Міжнародне право регулярно зводиться нанівець від Південно-Китайського моря до арктичної півночі. Міжнародний кримінальний суд і світовий суд беззубо огризаються. Рада Безпеки ООН перебуває в заручниках у Москви й Пекіна. Універсальні права людини і зобов'язуючі договори повсюдно ігноруються. А за це розплачуються бідні, молоді, мігранти та інакомислячі. Безкарність "силовиків" у стилі Путіна є токсичною і заразною.

Нехтуючи міжнародним правом в Іраку, США й Великобританія прискорили цей процес. Вони також порушили підписаний ООН післявоєнний консенсус щодо несанкціонованої агресії. Але навіть тоді системи безпеки залишалися на місці. Порядок, заснований на правилах, пропонував узгоджену, відносно безпечну геополітичну основу. Тепер, після України, здається, що цей центр вже не можна втримати.

Вже давно зрозуміло, що, - подобається нам це чи ні, - Байден і союзники по НАТО, які зустрічаються наступного місяця в Литві, мають нарешті підвести риску. Розрахунок з Росією запізнився. Підрив Каховської дамби, можливо, ще не є тим моментом, який стане спусковим гачком. Але він наближається, тому що монстр у Кремлі не зупиниться – а зупинити його треба до того, як він підірве світ.

Саймон Тісдалл, міжнародний оглядач  

Автор статей про іноземних лідерів. Був редактором відділу закордонних справ та редактором відділу США у виданні The Guardian 

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук