Богдан ГОРИНЬ: Університетські роки Валерія Шевчука та початок творчої діяльності
Юнаки з огненної печі: перші виклики тоталітарної машини
Університетські роки Валерія Шевчука та початок творчої діяльності
Валерій Шевчук – відомий український громадський діяч, письменник-шістдесятник, дисидент, автор знаменитої психологічної й готичної прози, літературознавець, публіцист та дослідник української літератури епохи бароко.
«Батько, побачивши мене, звівся зі свого пасастого стільця й німо дивився, геть побліднувши.
– Як? – спитав самими губами в напруженій тиші, яка запала в майстерні.
– Вступив, – так само пошепки відказав я. І тут побачив те, із чим ніколи не стикався у своєму житті: у батька покотилися по обличчю сльози. Вдруге він заплаче тоді, коли заарештують мого брата, – ці почуття були від щастя, а ті – від розпачу. Але то станеться в 1966 році».
В університеті
Студентський період життя Валерія в омріяному Києві почався з пошуку помешкання. «Спершу жив у Боярці неподалік від могили Володимира Самійленка в домі літньої вчительки, яка ще Самійленка знала живого, а під кінець 1958 року оселивсь у 4-му університетському гуртожитку на Виставці, де прожив чотири роки».
«Перше, що я вчинив: подався в каталоги університетської бібліотеки. Тоді саме йшла лібералізація життя й чимало старих книжок було розморожено, зокрема українських. Я переглянув карточки україністики, і в мене помутніло в голові, аж недобре стало: увіч відчув, що освіта моя поки ще цілком мізерна, що самовпевненість, мовби частку в цьому світі пізнав, сміху варта, і хтозна, чи зможу я подолати й осягти це море, не втопившись у ньому. І тут заговорила в мене трудолюбна кров предків-ремісників, адже чи були вони столяри, чи шевці, а завжди добрі майстри, часом – і висококласні».
«Ясна річ, – признається Валерій, – трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори в Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії, зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало — я відмовився брати у батьків грошову допомогу, бо вони не мали з чого її давати. Жив я надголодь: вранці – булочка із „Булочної” на площі Толстого, вдень – обід у студентській їдальні (жахливий, треба сказати), ввечері – кілька пиріжків у „Пиріжковій” на початку Хрещатика. Зате серед книг, які доводилося читати, я відкрив собі багато. Тут я вперше познайомився з творчістю Євгена Плужника та Валер’яна Підмогильного, і вони справили на мене великий вплив, захоплювала проза й поезія А.Кримського, прочитав Клима Поліщука, М.Зерова, М.Грушевського, В.Винниченка, пізнав твори Кнута Гамсуна й закохався в них, поглинав філософічну літературу (навіть таку, як „Пол и характер” О. Вейнінгера), Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера й так далі. Проглянув, зокрема, чимало й з історії України (крім М.Грушевського — В.Антоновича, О.Лазаревського, О.Єфименко й інших)»
Про бурхливий період перших років київського життя Валерій згадує у творі „Юнаки з огненної печі”:
«І я закрутився в київському житті шістдесятих років: вечори у філармонії, Спілці письменників, клубі працівників мистецтв, клубі творчої молоді, театри, кіна, кав’ярні, які також залюбки відвідував і де збиралася молодь, особливо біля метро „Хрещатик”, читання самвидаву й українських книжок, які проникали з-за кордону, – із двадцятих років, виданих на Східній Україні і двадцятих-тридцятих років, виданих на Західній; саме тоді мені потрапив у руки матеріал „Процес над адвокатами” про Левка Лук’яненка та його товаришів, щоденник Василя Симоненка, – той недавно помер, – і його заборонені вірші, і всяке таке – усі ці речі я читав не в гуртожитку, а в бібліотеках, беручи для годиться якусь „правильну” літературу, і в себе не затримував, бо не мав місця, де ховати. Відвідував майстерні художників, і там часто спалахували гарячі суперечки, ходив на балет, на концерти в малому залі консерваторії, бо класична музика мені найбільше імпонувала – знайомих і друзів у мене ставало все більше, але переважно в українських колах».
Цікавими в згаданому творі є думки Івана Світличного (перейменованого на Степана Вітличного), із яким познайомився герой названого твору:
«Сучасне мистецтво, – сказав Степан, – уже пробує вирватися з регламентованих рамок. Художники працюють не тільки для виставок, але й для себе, – з’явилося так зване мистецтво майстерень. Те саме в поетів та письменників: я міг би хоч зараз укласти антологію нерегламентованої поезії. Зрештою, самвидав і є нерегламентованою літературою; можливо, колись саме він і визначатиме обличчя літератури».
У літстудіях „СІЧ” і „Молодь”
Як поет-початківець, Валерій брав активну участь у засіданнях і дискусіях університетської літературної Студії імені В. Чумака (скорочено „СІЧ”). Організована студентами Київського університету на початку хрущовської відлиги студія „СІЧ” мала славу кузні молодих талантів. Серед перших її членів були Василь Симоненко (обраний головою студії), Борис Олійник, Тамара Коломієць, Василь Діденко, Дмитро Головко, Микола Сом та ін. Відкриття Студії тепло привітав Володимир Сосюра (перший називав його своїм літературним батьком), і саме він найчастіше ставав гостем Студії. На зустрічі з молодими талантами також приходили Павло Тичина, Остап Вишня, Максим Рильський, Андрій Малишко. У тій літературній „кузні” гартувався й талант Валерія Шевчука.
Вітаючи молодого колегу зі вступом до університету, Борис Тен, якого Валерій називає «першим літературним учителем і наставником», порадив йому звернутися зі своїми віршами до Василя Земляка, кровного житомирянина, який із 1958 року обіймав посаду головного редактора видавництва „Молодь”. Завдяки йому Шевчук став членом літературної студії „Молодь” (засідання відбувалося щопонеділка, а університетської – щочетверга).
Враження від тодішнього студентського й позастудентського життя, зокрема культурного Києва, переповнювали душу Валерія. Бурхлива уява народжувала все більше нових задумів поетичних і прозових творів – оповідань і новел. «Я був тоді поет і скоро влився в життя літературної богеми. Моїми ровесниками були І.Драч, М.Вінграновський, І.Жиленко, В.Підпалий, М.Сингаївський, М.Сіренко, С.Зінчук, О.Булига, В.Житник, Г.Кириченко, В.Кравець, А.Сім’ячко, Н.Кащук та інші. Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 року почав писати новели, ще досить слабенькі. Вірші мої ніхто друкувати не хотів, хоч розсилав чи розносив їх журналам та газетам».
«Хоч про нашу зустріч було наперед домовлено, я йшов на неї зі зрозумілим трепетом та острахом… Але Василь Сидорович зустрів мене люб’язно й просто, вийшов з-за поважного редакторського столу, який міг би злякати й не такого зеленого, як я, і ми побалакали про Житомир, де він навчався та з якого невдовзі перед тим виїхав до Києва, про місцевих літераторів і таке інше. Ясна річ, я залишив йому свої писаннячка, тоді ще написані від руки, і вискочив із кабінету, печучи раків, бо не був до таких зустрічей призвичаєний.
Чи мої вірші сподобалися Василеві Земляку, я вже не пам’ятаю, але поставився він до мене з усією сердечністю: ми там щось – це вже при другій зустрічі – розмовляли, в результаті Василь Сидорович запропонував мені ходити до них у видавництво на літературну студію, яка збиралася вечорами щопонеділка і звалася, як і видавництво, – „Молодь”, а керував нею Дмитро Григорович Білоус.
У найближчий понеділок я був уже на студії і, „співаючи”, читав свої вірші, бо там існувала традиція: кожен новачок за бажанням презентував свої писання. У такий спосіб, саме завдяки В.Земляку, я й увійшов у студійне білялітературне середовище, у якому, як риба у воді, плавали Микола Вінграновський, який жив тоді в Москві, але, приїжджаючи до Києва, обов’язково відвідував студію, Микола Сингаївський, родом із Житомирщини також, гарненька та мовчазненька Наталя Кащук, Федьо Бойко, який невдовзі стане моїм приятелем із інституту іноземних мов; Михайло Сіренко – із театрального, Олексій Булига, із яким теж затоваришую, Григорій Кириченко з педінституту; заходили тоді чи пізніше Іван Драч, мацюпенька Ірина Жиленко, яка цвірінькала свої віршики, як синичка, Ганя Чубач та інші – усіх не пригадаєш. Василь Земляк знав, що робив, – управляв мене в юнацьке літературне середовище, саме те, якому судилося струснути спорохнявіле регламентоване мистецтво слова».
Коли студійці вислухали кілька віршів новачка (така була практика), то після обговорення привітали його з прийняттям у члени літературної студії „Молодь”.
Слід віддати належне поетичним творам Валерія перших студентських років. Вони відзначаються досконалістю форми, свіжістю вражень, глибиною й повнотою передачі почуттів, переживань. Вірші тих років заслуговували, щоб бути опублікованими, але не були. Наведу один з тогочасних його ліричних творів, який засвідчує творчу зрілість автора, досконале володіння поетичним словом:
Яка хороша може бути туга
У вечір зоряно-спокійний. Восени.
Здається, думкою, мов срібним плугом,
Чуттєвий ореш чорнозем масний.
Розпеченим, жевріючим залізом
Вже вкрилися столітнії дуби…
Тополі поскидали жовті ризи
І молять спаморочливо: «Люби!..»
Валерій пробував опублікувати в якомусь журналі свої поетичні твори, проте намагання не дали результату: жоден не взявся їх надрукувати. Таке ставлення до ліричної творчості стала однією з причин, чому він закинув віршування й взявся за прозу. «Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 року почав писати новели, ще досить слабенькі».
Клімат літературних студій сприяв творчому росту молодих талантів. Згадавши паплюження вчителькою української літератури 32-ї школи письменників-модерністів, Валерій розшукує й вивчає твори, критиковані в середній школі: «Читав велику книгу М. Вороного, – пише Валерій в одному з перших своїх студентських листів братові. – Вірші дивної сили „і всі, як один, і всі, як один”». Він вишукує забутих і заборонених у часи сталінізму авторів, про яких своє слово за кордоном скаже видатний літературознавець Юрій Лавріненко, найменувавши період української літератури 1920-х – початку 1930-х років „Розстріляним відродженням”. Книга під такою назвою складними шляхами надійшла в Україну згодом і викликала потрясіння в умах багатьох шістдесятників. «Я хочу висловити свою думку про цей світ, щиру, чесну, невикривлену, – писав Валерій у час розквіту своїх творчих сил. – І якщо вона (ця думка) доходить у людські душі, когось схвилює, піднесе, полікує, дасть якусь віщу хвилину духовного піднесення, вважаю, що моя справа має абсолютне виправдання й моє існування так само». Це кредо, висловлене вже в полудень свого віку, письменник усвідомив ще на початку творчого шляху й відтоді ніколи не зраджував.
Навколо літературних студій „СІЧ” і „Молодь” (обидві студії В. Шевчук певний час навіть очолював) гуртувалася талановита молодь. То була благодатна пора: хрущовська відлига пробудила в багатьох юних серцях почуття власної гідності й відповідальності за долю України. Атмосфера хрущовської відлиги сприяла розкутості думок.
У середовищі творчої молоді почали вирізнятися талановиті особистості, названі незабаром „шістдесятниками”, котрі, за словами Валерія, і «поклали початок кінця „імперії зла”, що нас потворила, зневажала, обдирала, кидала і свої божевільні експерименти».
Епістолярії братів Шевчуків
Не знаю, чи зустрічав Валерій слова Оноре де Бальзака про необхідність регулярно писати листи, бо «це виробляє стиль», проте він, мабуть, підсвідомо, відчував потребу систематично вправляти своє письменницьке перо. Писав довгі листи братові й отримував від нього докладний звіт про життя.
Регулярне листування зміцнювало їхню віру в покликання стати справжніми письменниками, а не „борзописцями”. Обоє перебували в полоні багатьох задумів, вірили в здатність їх реалізувати. Листування братів Шевчуків – цінний матеріал для роздумів про молоді душі, які вирішили не коритися часу і, як учив Іван Франко, «проти рожна перти, проти хвиль плисти».
Листи до Анатолія засвідчують, що Валерій мав потужний заряд не лише до творчої праці, а й до громадської діяльності, від якої в наступному році відмовиться – на це будуть свої причини. На зимові канікули 1961 року він навідався до рідного Житомира й дізнався, що місцеві літератори готують збірник, присвячений вшануванню пам’яті Т.Г.Шевченка (до 100-річчя від дня смерті). Борис Тен запропонував Валерію взяти участь у цьому збірнику. Часу було обмаль, і все ж юний талант устиг написати невеличке оповідання „Настунька”, опублікували в 1961 році в збірнику „Вінок Кобзареві”, що вийшов у Житомирі. В оповіданні, яке стало дебютом прозової творчості Валерія, показано один із епізодів Шевченкового життя. У тому ж збірнику вперше надрукувався і Анатолій Шевчук.
Після публікації „Настуньки” Валерій облишив писати вірші й остаточно перейшов на прозу. Він інтуїтивно відчув, що його покликання бути не поетом, а прозаїком, тому з усією пристрастю поринув у писання новел та оповідань, намагаючись досягти досконалості. Зусилля не були даремними: його епічні твори привернули увагу критики.
Будучи вдячним Борисові Тену за підтримку, Валерій пише йому листи, сповіщає про літературну спільноту та її новини. Така увага молодого таланту додавала літньому письменнику сил до життя й творчості, віри, що українська культура оновлюється, що прийшла нова генерація. Беззастережно повіривши в юне обдарування, Борис Тен наприкінці 1961 року надіслав Валерію поштову картку зі словами щирого захоплення: «Вітаю Вас з виходом на широку літературну ниву – через „Вітчизну” та „Літературну газету” та з піднесенням на керівне становище в університетській літстудії. Чи зберігає вона й зараз свою запорозьку назву? Бо дух бойовий у ній я відчуваю і від новообраного голови, і від таких студійців, як Драч та інші…» .
Молода українська література в 1960-і набирала обертів. Услід за поезією почала повзти до творчих висот і проза. «Підняти, підняти прозу!» – емоційно заявляє Валерій в одному з листів до брата. Він багато працює, шукає ключі для розгадки успіху творів Василя Стефаника, порівнює їх із досягненнями світової новелістики, відкриває можливості неореалістичного стилю, аналізує його специфіку проти традиційного та ліричної прози.
***
Після жорстокого та цинічного сталінського курсу, спрямованого на повну денаціоналізацію поневолених народів і перетворення їх у совєтский (російський) моноліт, „хрущовська відлига” принесла ілюзію етнічної та творчої свободи. А у відповідних представників творчої молоді породила аж ніяк не абстрактне питання про національну форму літературних і мистецьких творів та про народну ідентичність авторів. Ці питання на початку 1960-х активно обговорювалася сукупно з дискусіями про літературні напрямки й стилі.
Питання про повинність та відповідальність творчої інтелігенції, зокрема письменників та митців, за формування обличчя народу та його морального стану для Валерія та Анатолія Шевчуків було не тільки в зрілому творчому віці, а й на початку їхнього творчого шляху – на зламі 1950–60-х років, проявом їхньої української сутності. Одним із свідчень того є лист-відповідь приятеля Валерія Шевчука – Ананія Корчука – на поставлені товаришем аж ніяк не побутові запитання. Як бачимо з датованої 30 березня 1961 роком відповіді Ананія, який тоді навчався в Ленінграді, підняті в листуванні питання комуністичні ідеологи вважали проявом націоналізму. Мабуть, невипадково під час обшуків 1966 року у Валерія Шевчука той, п’ятирічної давності лист провернув увагу кегебистів.
Виклик до КГБ
Навесні 1961 року київська літературна студія „СІЧ” видала стінну газету „Заспів”, у якій розмістили поему І.Драча про Т.Шевченка, вірші інших студійців, оповідання Валерія Шевчука „Щось хочеться”. Оповідання було піддане гострій критиці в університетській газеті „За радянські кадри”. За випуск газети, у якій Т.Шевченко був намальований із зеленими вусами, Валерія хотіли вигнати з університету, тягали до КГБ. Чекаючи в порожній кімнаті, коли нарешті покличуть, він написав вірш „Міраж із розбурханого сну”.
То була перша зустріч з кагебістом і перший у житті Валерія Шевчука та водночас урок на все життя. На щастя, з університету його не виключили, зате не пощастило студенту, який надав газеті мистецького вигляду – того таки виключили з університету.
Про цю подію Валерій згадує: «Ота газета „Заспів”, свіжа й молодеча, де був намальований Т.Шевченко з зеленими вусами, наробила нам чимало клопоту, бо Драча, Підпалого, мене, а може, і ще когось хотіли за те вигнати з університету, тягали в КГБ, допитували, але виключили художника, що малював ту газету…».
Імовірно, після зустрічі з кагебістами Валерій зрозумів, що батогом обуха не перебити (згадав мудрий вислів тата), а тоталітарну машину навряд чи можливо зрушити, тим паче розвалити, бо вона має велику потугу й здатна розправитися з будь-ким, хто опиниться на її дорозі.
«І… горе тим, хто не є коліщам у грізній машині буття. Горе тим, хто знамірився хоч би подумки застопорити залізний хід машини: вона втягне отих зухвальців у свої сталеві зуби й перетре у пісок. Горе тим, хто сумнівається і дисидує: машина до таких нещадна».
Збагнувши глибинну сутність комуністичного режиму, Валерій вирішив уникати з ним конфліктів, жити власним життям, бути самодостатнім. Позицію самостояння перейняв від батька. Такий спосіб життя поклав відбиток на його творчість. Із цього приводу Валерій зауважує: «…чи не тому мої герої не раз подавалися як відірвані від суспільства, бо також перебували в самостоянні». Цими словами Валерій Шевчук характеризував не лише героїв власних творів, а й себе. Смисл власного життя бачив у творчості.
Остерігаючись кагебістських нишпорок, письменник усю свою енергію віддавав творчому процесу. Перебував у стані дивовижної працьовитості. Він розпрощався з поезією й перейшов на прозу.
Сповнений великою енергією, вірою у власні сили, молодий прозаїк упродовж 1961-го року написав 18 коротких новел і першу статтю „С.Васильченко в Коростишівській семінарії” для укладеного Борисом Теном житомирського збірника (не вийшов у світ).
Наступного, 1962-го, року Валерій створив 20 новел, частину з яких надрукував у журналах „Вітчизна” та „Літературна Україна”. Деякі з них були перекладені іншими мовами.
У 1962 році 20 лютого перша опублікувала три новели Валерія з фотопортретом, виділивши для цього цілу сторінку. Про цю важливу подію в житті Валерій пише: «Отже, у велику літературу я ввійшов фактично в 1962 році завдяки публікаціям у „Вітчизні” та „Літературній Україні” – був я у цей час на IV – V курсі університету». Його ім’я стояло поруч з іменами поетів і прозаїків, котрі заявили про себе гучними публікаціями роком раніше, а це насамперед Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Володимир Дрозд, Євген Гуцало.
Окрилений успіхом, Валерій вирішив зібрати оповідання й видати їх окремою книжкою. Коли з рукописом ознайомився Василь Земляк, то запросив молодого прозаїка до себе додому. «Оцінка ж моїх перших новел, яку вислухав від Василя Земляка, була така, що я стояв ошелешений більше, ніж коли б він справді мене трощив і громив. Він же мене похвалив. Більше того – незаслужено високо, а що я й тоді, здається, мав тверезий глузд, то й не міг сприйняти тої-таки несправедливої похвали, хоч годі казати, що то було мені неприємно».
За порадою Василя Земляка Валерій відніс машинописні тексти оповідань до видавництва „Радянський письменник”, але з тої затії нічого не вийшло. У видавництві дали нищівну рецензію, „розтрощили й розгромили” його збірку оповідань, тому перша книжка з’явилася 1967 року. Офіційним важкодумам потрібно було п’ять років, щоб схвалити книжку до друку.
На п’ятому курсі Валерій став консультантом прози Комісії по роботі з молодими СПУ – це поправило його скрутне матеріальне становище, дало можливість розпрощатися з гуртожитком і перейти на квартиру.
Богдан ГОРИНЬ, письменник, член Ради Незалежного Медіа Форуму
СвітлинаОксани Тисовської
