Трішки про українську мову. Чотири найпоширеніших міфів
За свою діяльність ми не раз чули закиди в бік мови. І певні зачіпали не тільки національну, а й людську гідність. Тож сьогодні хочемо розвінчати чотири поширені міфи про українську мову.
Міф 1. Українська мова – діалект російської.
Насправді у філології нема чітких критеріїв, за якими конкретну говірку визначають як мову чи діалект. Серед пропонованих найбільшою прихильністю користуються такі (розділення мов):
1) слабке взаєморозуміння між людьми різних говірок;
2) використання різних літературно-писемних форм;
3) самоусвідомлення мовців;
4) законодавче відокремлення мови;
5) наявність власної назви;
6) розбіжність поширення мов;
7) наявність традиції перекладу.
Згідно з цими параметрами, українська окрема від російської мова, адже:
1) Існують історичні факти, що представники обох мов не розуміють один одного: під час укладання Переяславських статей користувались послугами перекладача. Навіть нині українці, які ніколи не чули російської, у ній і не розбираються. Про росіян – нічого казати: проявляють повне невігластво, коли співрозмовник говорить українською.
2) українці й росіяни використовують різні писемно-літературні форми;
3) українці усвідомлюють, що говорять українською – відмінної від російської – мовою;
4) Конституція України визнає державний статус української мови;
5) "українська мова" – окрема, оригінальна назва;
6) території поширення української та російської різняться;
7) існує давня традиція перекладу, зокрема з російської на українську та навпаки.
Міф 2. Українська мова дуже близька російської.
Цей найпоширеніший міф не має наукового підґрунтя, бо статистика говорить про інше. З погляду лексики найближчою до нашої є білоруська (84% спільної лексики), потім – польська (70%), словацька (68%) і лише на четвертому рівні – російська (63%). На такому ж рівні подібні між собою англійська й нідерландська із 63% спільної лексики, проте їхні носії не розуміються між собою. Двомовність українців пояснюється тривалою русифікацією під час російської імперії та срср.
Міф 3. Українська мова виникла внаслідок спольщення російської.
Подібні наративи часто висуваються президентом рф, але вони не мають жодного історичного підґрунтя. Літературна українська норма будувалась на основі чернігівського та полтавського говору, які ніколи не могли зазнати полонізації: території Чернігово-Сіверщини перебували під контролем Речі Посполитої тільки 30 років, Полтавщини – 80.
Доказом того, що колись українці розмовляли російською, пропагандисти вважають документи Русі-України та козаччини, писані церковнослов'янською. На ділі ж остання вважалась тривалий час діловою мовою й не відображала лінгвістичні тенденції в широких колах населення – переважно неписемного. Про це свідчать тексти неофіційного характеру, створені народним говором, а також походження церковнослов'янської від староболгарської – не давньоруської.
Насправді українська – продовження тривалого лінгвістичного процесу місцевих племен та увібрала особливості давніх діалектів. Водночас в основу російської літературної норми штучно (не відображала локальні явища) поклали церковнослов'янську, яка нині має з нащадком більш ніж 50% спільної лексики. Тому саме цей, а не польський фактор слугує головною причиною відмінностей між українською та російською.
Міф 4. Суржик є окремою від української мовою.
Насамперед суржик – це ненормативне поєднання української мови й певних російських елементів – лексичних або навіть морфологічних. Він не має системи та вирізняється варіативністю, індивідуальністю, залежачи як від освіченості носія, так і від регіональних особливостей. Також не обов'язково вибірка обмежується російською – зустрічаються і полонізми, і англіцизми. Тобто про окрему мову говорити ще далеко.
Насправді подібні явища не є рідкістю у світі та відображає національні впливи – і історичні, і сучасні. Наприклад, поляки часто користуються в спілкуванні англійськими та російськими словами, але не вважають цю мішанину чимось особливим. Попросту суржик, як і аналогічні феномени, слугує так званим низьким стилем – наслідком неоднорідності розумових здібностей.
Андрій БЕРЕЖИНА
