Російське керівництво: характерні особливості, спосіб мислення, бачення світу
В часи жорстокої війни з потужним і підступним ворогом ми не маємо права не знати його в усіх деталях і в усіх аспектах –- від алгоритмів функціонування режиму і військових можливостей ворога, до тенденцій розвитку промисловості і сучасних суспільних процесів. Особливу ж увагу вочевидь слід приділити моніторингу ситуації у верхівці, що вже не перший рік складають люди в різних погонах, які уявляють себе членами особливого клану посвячених, де головне – вірність державі, яку для них уособлює сьогоднішній господар Кремля.
Силовики, походженням з СРСР
За оцінками деяких російських оглядачів, які тривалий час відслідковують соціологічні аспекти змін в колах російських управлінців, – частка так званих силовиків і людей, безпосередньо пов’язаних із спецслужбами, в керівництві СРСР-РФ невідворотно зростала. Якщо в останні роки існування Радянського Союзу і правління Горбачова близько 3% чиновників на вищих державних посадах були вихідцями зі спецслужб; в роки правління Єльцина – більше 30%; після його відставки, спочатку – 43-50%, а згодом – при правлінні путіна-медвєдєва – вже 70-80%.
Показовим є й середній вік «перевірених часом» російських керівників – Путін (72), Шойгу (69), Патрушев (73), Володін (60), Мішустін (58), Бєлоусов (65), Наришкін (70), Бортніков (73) тощо. З великою ймовірністю можна зазначити, що їх поєднують головні ментальні установки, сформовані під впливом потужної радянської міфології і багаторічної кремлівської пропаганди. Чільне ж місце серед них займає широко відома путінська теза про те, що «розвал СРСР став трагедією і розпадом історичної Росії».
Менталітет «холодної війни»
Аналіз наявної інформації свідчить, що з 20-х років минулого сторіччя Москва та її спецслужби надавали пріоритет не збору даних про зовнішні загрози, а проведенню активних інформаційно-підривних операцій та відвертих диверсій. З початку – проти політичної еміграції, а згодом й задля ослаблення Заходу у цілому. Так, добре відомо, що наприкінці 70-х в Москві дуже розраховували на антивоєнний рух, сподіваючись не допустити розміщення американських ракет «Томагавк» і «Першинг-2» і налаштувати суспільні настрої в Західній Європі проти Сполучених Штатів. З Кремля тоді попереджали, що у випадку війни Радянському Союзу доведеться нанести удар по густонаселеній Європі, яка дозволяє американцям розміщати ракети на своїй території. Практично так само, як і сьогодні Кремль погрожує деяким європейським країнам ударами ЗМЗ у разі посилення підтримки України.
При цьому, у підривних і пропагандистських акціях широко використовувалися і продовжують використовуватися явні і приховані симпатики Кремля: комуністичні і подібні до них політичні партії, профспілки, журналісти, крайні ліві інтелектуали, нечистоплотні бізнесмени, деякі політики, блогери тощо. В документах КДБ це називалося «активними заходами з метою здійснення довгострокового вигідного впливу на авторитетні закордонні кола». У цьому контексті, можна виокремити відому дезінформацію про те, що вірус СНІДу був виготовлений в американських біо-лабораторіях.
Слід звернути увагу, що цей сталий підривний курс завжди мав виразну антиукраїнську компоненту – від вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця у Роттердамі 1938 року й інших заходів зі знищення українського націоналістичного руху в Україні і за кордоном до компаній з дискредитації України, як надійного транзитера газу в середині 2000-х і намагань відслідкувати маршрути постачання західної допомоги ЗСУ та нещодавніх недолугих спроб очорнити підтримку нашої держави шляхом розміщення провокативних графіті в Парижі.
Дехто з російських експертів вважає, що путинська РФ розпочала антизахідний курс після Помаранчевої революції в Україні 2004 року. Автор даного дослідження особисто чув ще у грудні 2007 року від теперішнього російського посла в США Антонова тоді нову, а зараз вже дуже відому фразу про те, що «Росія встала з колін». Але це просто роки коли стара хвороба почала ставати очевидною назовні.
На чому ж базувалась та досі базується зухвала впевненість російського керівництва?
По-перше, безумовно на ядерній зброї, яка змушує увесь світ боятися і рахуватися з РФ.
По-друге, на вірі в те, що Захід, у цілому, і Європа, зокрема, розніжені тривалим миром і високим добробутом. Їхнє населення не схоче воювати навіть за свою незалежність і найбільше боїться глобальної ядерної війни. Політики ж, змушені думати лише про наступні вибори і не спроможні на розробку і реалізацію довгострокової стратегії. Західний бізнес та капіталізм у цілому орієнтується виключно на прибуток і може бути легким об’єктом маніпуляцій, зокрема через допуск або не допуск до російського ринку, у тому числі енергоносіїв. На впевненості у тому, що РФ за рахунок своїх природних ресурсів надто важлива для функціонування світової економіки. Звідси також випливає розрахунок на те, що російську сировину: нафту, газ, уран, вугілля можна і потрібно використовувати в якості зручних інструментів зовнішнього впливу.
По-третє, на широко розповсюджених антизахідних і глибоко вкорінених антиамериканських настроях, як в істеблішменті, так і в широких масах. Упевненості в тому, що відданий правлячий клас можна утворити за рахунок основних бенефіціарів режиму: силовиків, вищих бюрократів, верхівки ОПК та членів їхніх сімей. При цьому, переважна частина населення РФ розглядається, як така, що вже давно готова поступитися незначними залишками прав на користь невеликої але стабільної державної підтримки і, відповідно, може легко контролюватись репресивним апаратом.
Почуття одночасної ненависті до Заходу і, водночас, глибоко прихованої меншовартості притаманні й новому поколінню так званих путінських солдатів: Володимиру Мединському, Денису Мантурову, сину Патрушева, Дмитру, двоюрідній племінниці російського диктатора Анні Цивільовій, Павлу Фрадкову, батько якого, Михайло Фрадков, колишній керівник СВР, був здавна явно не чужим радянським спецслужбам, інакше важко пояснити його дев’ятирічну роботу в 70-х роках у всесоюзному об’єднанні «Тяжпромэкспорт» в Індії, де він опікувався військовими контрактами.
Бачення України та світу
Антиукраїнська сутність російської політики щодо України ніколи не зникала упродовж усього періоду Незалежності. Просто московські кола тривалий час доволі вміло приховували свої справжні наміри щодо України і, водночас, активно використовували для цього власне проросійське лобі.
Почавши велику війну проти України у 2022 році і сподіваючись на бліцкриг, який швидко зломить волю і деморалізує українців та дозволить поставити під контроль ресурси нашої держави, Москви натомість отримала в опоненти майже увесь політичний Захід і змушена втягнутись у тривали і виснажливе протистояння. Показово, що й сьогодні ж в Кремлі здається щиро продовжують вважати, що опір українського народу «завершиться впродовж двох-трьох місяців, якщо західні країни припинять постачати зброю Україні».
Протистояти цьому путінський режим, що по суті являє собою жорстку диктатуру так званих «досвідчених силовиків», може лише усе більше поширюючи репресії проти будь-якого інакомислення, заохочуючи у суспільстві практику активного доносительства, ліквідуючи останні залишки громадянських прав і свобод та постійно посилюючи антидемократичну підривну пропаганду. Залишається сподіватися, що запроваджені у червні 14-м пакет санкції ЄС, які серед іншого передбачають, що «політичним партіям і фондам, неурядовим організаціям, включаючи аналітичні центри, або постачальникам медіа-послуг у ЄС більше не буде дозволено приймати фінансування, що надходить від російської держави та її довірених осіб», стануть достатньо ефективним бар’єром на шляху російського підривного впливу в Європі.
Мабуть слід згадати, що готуючись до війни проти України, РФ щонайменш двадцять років постійно нарощувала культурно-гуманітарну та інформаційну експансію на українському напрямі із використанням усього сучасного інструментарію, включаючи й так звану «м’яку силу». Одне з головних місць в арсеналі засобів «м’якої сили» РФ традиційно займала і займає російська мова, якою опікується Фонд «Руський мір», створений згідно з указом президента РФ 21 червня 2007 року. Ідеологія Фонду повністю підпорядкована державним інтересам – «російський світ — це світ Росії», «російський світ –- це не лише росіяни, не лише наші співвітчизники в країнах ближнього і дальнього зарубіжжя, емігранти, вихідці з Росії та їхні нащадки. Це іще іноземні громадяни, які розмовляють російською мовою, вивчають або викладають її, всі, хто щиро цікавиться Росією, кого турбує її майбутнє». Особливу увагу Фонд «Руський мір» завжди приділяв й приділяє діяльності в країнах так званого пострадянського простору, вважаючи його традиційним і природним ареалом російської мови, «російським культурним простором». Напередодні анексії Криму в орбіту Фонду «Руський мір» в Україні були включені асоціації вчителів російської мови, центри російської культури, громадські об’єднання «співвітчизників», благодійні фонди, культурно-просвітницькі товариства, молодіжні рухи, FM-радіостанції та інші ЗМІ. Є підстави вважати, що для фінансування відповідних проектів залучалися й кошти російських компаній, що працювали тоді в нашій державі. Під час перебування при владі кліки Януковича, Кремль безперешкодно здійснював свою пропагандистську роботу в Україні, у тому числі з широким використанням можливостей Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародного гуманітарного співробітництва («Россотруднічество»), створеного у вересні 2008 року. Діяльність «Россотруднічества» в Україні мала не лише відверто проросійський характер, але й була прямо спрямована на розкол українського суспільства.
При цьому, специфіка менталітету російських спецслужбістів, а їх, як добре відомо, колишніх не буває, разом з ментальною спадщиною часів «холодної війни» не дозволяє їм усвідомити те, що тривале протистояння із Заходом потребує дійсно потужної економіки, а сучасний характер військових дій — інноваційної і конкурентної технологічної бази ОПК.
Тим часом, ані колишні радянські республіки, ані учасники країни Азії, Африки та Латинської Америки не хочуть йти за Кремлем шляхом жорсткої конфронтації із Заходом, а навпаки – не проти взаємодіяти з ним на взаємовигідних засадах. Вбачається, що витрати на зовнішні авантюри і підтримку так званих «дружніх країн» врешті-решт стануть непідйомним тягарем для РФ, як це сталося із колишнім СРСР.
Олег Бєлоколос, Директор Центру досліджень національної стійкості
Карикатура: Олексій Кустовський
