Сергій ТРИМБАЧ: Чи здатна сучасна еліта на справжню, а не стилізовану, реформацію усього державного устрою
«ЩОБ НЕСОННИМ СНИЛИСЬ ВСІ НЕПРАВДИ…»
Автограф може найвідомішого тексту Тараса Шевченка, послання українцям «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…» датовано «14 декабря 1845, Вьюнища».
Варто сьогодні, у ці грудневі дні, в розпал війни росії проти нас, вчитатись у текст: у чому меседж національного пророка? На мій погляд, у тому, що йдеться про необхідність появи української еліти – справжньої, нелукавої, відповідальної. Свідомої своєї історичної місії… Без такої еліти, і це основний Шевченків мотив, Україна не може відбутися. Меседж, котрий нині варто актуалізувати – напередодні ймовірної паузи у війні. Паузи, яка може стати черговою катастрофою для України, коли на зміну мафіозним кланам не прийде еліта справжня.
Для цього, у першу чергу, належить переглянути національну історію під кутом зору ролі в ній еліт.
Переглянути,
Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
«Щоб несонним снились…». Бо міфи й легенди, зазвичай, через сновидні трансляційні канали доставляються до адресата. У ХХ столітті Кінотеатр став майже ідеальним місцем такої трансляції. Інтелектуалам, якщо вірити Зигмунду Фрейду, належить ті сновидіння тлумачити.
Для Шевченка визначальною щодо розуміння вітчизняної історії є поведінка української еліти, її готовність налаштовувати народ, націю на захист від споконвічних її ворогів. На вироблення і підтримку ціннісних комплексів, які й становитимуть ядро національного світогляду, національної філософії. Так було за часів Шевченкових, так воно і нині. Можна перемогти у війні, одначе допоки еліта (передусім політична) матиме установку на зраду національних інтересів («Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії гетьмани»), доти Україні зависати над прірвою...
І нині є великі сумніви щодо здатності еліти уже теперішньої (спроба поміняти її під час останніх президентських виборів не призвела до скільки-небудь радикальних змін) взяти курс на справжню, а не стилізовану, реформацію усього державного устрою. Де народ буде не бидлом, не «електоратом», не ціллю для інформаційних інтервенцій, а повноцінним суб’єктом творення нації, творення, яке не може мати якоїсь точки завершення – це вічний і довічний процес.
Народ український заслужив на таке місце, на таку роль в історії. Саме він зіграв вирішальну роль у тому, що ні за три дні, ні за три роки Україна не здалася на ласку ворога. Цьому передували два Майдани, 2005 і 2014 року, коли саме народ зупиняв деструктивні наміри владних мафіозних еліт, що поділили України на зони впливу і «розграблєнія».
В обох випадках політична, державна верхівка переформовувалась, вносила корективи в риторику і – за великим рахунком – продовжувала обраний раніше курс: на будівництво і ствердження держави мафіозного, латиноамериканського типу. Де жонглюють словами «свобода», «демократія», де заграють з народом, а точніше з його інстинктами, забезпечуючи видовищами, серед яких і фальшована власна історія. Себто, трохи перефразовуючи Шевченка, щоби «сонним снились всі неправди» – і щоби вони ні за яких обставин не прокидались.
А народ прокинувся знову, його вулканічну енергію покликала війна, яка триває ще з 2014-го. Народ прокинувся, прокинулася еліта літературно-мистецька, культурна. А політична еліта (чи псевдоеліта) – за великим рахунком ні. Оскільки продовжує, стиха-потихеньку, втілювати все ті ж мафіозні схеми розкрадання державного і муніципального бюджету. Під час війни! Вигукуючи, щогодини, «Слава Україні!», і в резонанс «Героям слава!». А герої – то вони, звісно. Вони, оскільки чітко проводяться, і за тим тримаються, демаркаційні кордони, що відділяють «елітарні небеса» і решту земного народного тіла і духу.
І народ – ні, вони люблять народ. А вже Бога як люблять і шанують!.. Щоправда, Шевченко і тоді, й нині (він же Пророк, усе бачить) недарма за епіграф обрав фразу із Соборного послання Іоанна: «Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть».
Як подолати от сю ситуацію, за якої народ постав, а еліта все ще така собі Фата-моргана, фея, що живе собі на дні Житейського моря і транслює в космос всеукраїнського Життя примарні видива, які є насправді аномальною рефракцією сонячних променів?..
Питання, на яке поки що немає відповіді. Немає відповіді, а є надія, що у цій страшній війні українці таки охоплять внутрішнім зором усю трагічну історію свою, й гармонізуються до ідеї єднання, коли обнімуть, по слову Пророка, «брати мої, найменшого брата».
А мати українська, сама Україна:
Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує
Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година,
І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!
Почуймо Пророка, почуймо!
Час настав, а іншого може й не трапитись більше.
Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець, член Ради НМФ
Заглавна світлина: