Американсько-російський rapprochement зазвичай не триває надто довго. Як буде цього разу?

Rapprochement – зближення, у дипломатії звичайно означає процес врегулювання суперечок із наступним встановленням схожих позицій держав на головні міжнародні питання, що зачіпають їхні національні інтереси

З останніх місяців існування і наступного розвалу СРСР кожна нова адміністрація США приходила до влади з наміром встановити, якщо не дружні, то достатньо добрі відносини з РФ. Утім, через певний час усі ці плани врешті-решт вщент розбивалися о російські великодержавні амбіції, глибоко вкорінені анти-західні комплекси і широко поширений анти-американізм, традиційну твердолобість і погано приховану недовіру.      

Так було в часи президенства Буша старшого, який у 1990 році підписував з Горбачовим спільну заяву, в якій йшлося про необхідність «негайного і безумовного виводу іракських військ з Кувейту». У відповідь же Вашингтон отримав явний саботаж з боку Москви, яка до останнього намагалася убезпечити Саддама Хусейна від «втрати обличчя» і усіма силами сприяла збереженню режиму, який у масових масштабах застосовував хімічну зброю проти власного населення.      

Приблизно те саме сталося із Біллом Клінтоном, який вважав допомогу «новій Росії» одним з основних завдань свого президентства і намагався взаємодіяти з Єльциним з найбільш гострих питань тодішньої міжнародної політики, зокрема на Балканах. Натомість, він у 1999 році був змушений спостерігати за відомим «стрибком» російських десантників у Приштину. До речі, тоді на Заході практично ніхто не зрозумів, що російські військові були готові йти й на жорстку конфронтацію, навіть до збройної. В НАТО ж конфлікту з РФ вже тоді відверто не хотіли і навіть побоювалися. В Москві це безсумнівно помітили і зробили відповідні висновки.        

Буш молодший, окрилений начебто щирим бажанням хазяїна Кремля допомогти Сполученим Штатам у боротьбі з тероризмом після 11 вересня 2001 року, заспокоєний тодішньою доволі спокійною реакцією РФ на вихід США із Договору про протиракетну оборону, натхнений закриттям російських розвідувальних центрів у В’єтнамі і на Кубі, досить скоро наштовхнувся на явну ворожість з боку РФ, коли у 2003 році вирішив розпочати військову операцію в Іраку. І знову у Вашингтоні дивним чином не усвідомили, що саме це й є дійсною зовнішньою політикою Москви.           

Сумно відоме «перезавантаження» відносин з РФ часів президента Обами позначилося відвертим відступом Сполучених Штатів зі своїх позицій й у Східній Європі, й на Кавказі, й на Близькому Сході, а також у майже всьому світі. Вплинуло воно й на Україну. Визначний український дипломат, відомий письменник і публіцист Юрій Щербак в інтерв’ю британській ВВС ще у 2010 році зазначав: «Ми розуміємо, що фактично відбулася якась домовленість між Сполученими Штатами і Росією в рамках перезавантаження, і Україна потрапила до сфери впливу Росії». В 2014 році цей відступ став наочним підтвердженням того, що РФ не рахується й не буде рахуватися зі слабкою Америкою.           

Під час першої каденції Трампа його адміністрація вважала за необхідне здійснити якісне удосконалення механізму верифікації американсько-російського Договору про подальші заходи зі скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, який також називають (СНО-ІІІ або New START Treaty), тобто перевірки виконання його положень. Виступали Сполучені Штати й за контроль над розміщенням російської тактичної ядерної зброї (ТЯО). Утім, РФ навмисно затягувала переговори і відмовлялася навіть обговорювати питання будь яких обмежень щодо ТЯО.

Фактично, на користь Москви зіграло те, що після перемоги Байдена на виборах, США у лютому 2021 року погодилися продовжити без якихось змін або доповнень ще на п’ять років, тобто до 5 лютого 2026 року, згаданий вище договір. Вірогідно, у ті дні у Білому домі сподівалися, що цей крок з боку адміністрації США можна буде розглядати в якості щирої спроби зменшити напругу між обома наддержавами, що була спричинена насамперед провокаційними акціями Москви. І тут Адміністрація Байдена явно помилилася. Адже в рамках свого агресивного зовнішньополітичного курсу РФ згодом почала діяти ще більш безвідповідально, відверто шантажуючи США і увесь світ своєю ядерною зброєю.

Наразі дуже важко прогнозувати, як саме будуть розвиватися відносини нової адміністрації Трампа з кремлівською камарильєю вихідців зі спецслужб, особливо в умовах українсько-російського протистояння. Тим більше, що на відміну від 90-х і навіть 2000-х, на відносини США-РФ тепер в більшій мірі впливають і Китай, і ЄС, і Іран, і КНДР, і Туреччина.      

В якості перших поступок в Москві хотіли б повернути собі під контроль усю дипломатичну нерухомість в США, що має підтвердити статус РФ у двосторонніх відносинах, а також отримати доступ до заблокованих на Заході державних фінансових активів і значного послаблення міжнародних санкцій. Одночасно, путінський Кремль хотів би спокусити сьогоднішній Білий дім можливістю ведення великого бізнесу і допуском до деяких природних ресурсів. При цьому, не секрет, що в РФ вже побоюються наступної адміністрації, яка на думку російських експертів може  відмовитися від домовленостей з адміністрацією Трампа. Тому, вірогідно, в Кремлі задумуються й над своїм планом «Б».

Утім, як можна побачити, існують підстави вважати, що широко розповсюджені в РФ анти-західні і глибоко вкорінені антиамериканські настрої, як в істеблішменті, так і в широких масах, а також інші чинники, частина з яких може проявитися зовсім несподівано, навряд чи сприятимуть тривалому теперішньому американсько-російському rapprochement. Питання мабуть лише у тому, чи станеться це ще до того, як міжнародному іміджу Сполучених Штатів буде завдано зовсім непоправної шкоди. До того ж, історія Сполучених Штатів переконливо свідчить, що президент не може не зважати на думку і істеблішменту, і пересічних громадян при здійсненні зовнішньої політики, хоча б у тій мірі, яка стосується його особистих рейтингів. Враховуючи темперамент Трампа і його ставлення до свого іміджу, очевидно він буде приділяти цьому окрему і особливу увагу.

Москва ж, у свою чергу, тепер дуже і дуже зобов’язана і Пекіну, і Тегерану, і Пхеньяну – а це означає, що її поле для зовнішньополітичного маневру наразі вже звузилося. Більш того, від КНР, яка фактично стала економічним сюзереном РФ, тепер напряму залежить внутрішня стабільність путінського режиму.       

Олег Бєлоколос

Директор Центру досліджень національної стійкості