Уночі, коли сняться янголи, прийшли вони…

Уночі, коли сняться янголи, прийшли вони…

Душа віддаляється від тіла, здійснюючи прощальне коло.
Це мені сниться? Це – страх? Що це таке? Навколо спалахи і горить. Ні, ні, ні!

Вони прийшли вночі, коли найсолодший сон і сняться янголи.

– Що сталося? – злякано шепоче теща.

– Це війна! Вони прийшли за нашими душами!

Усі зібралися й кинулися до бомбосховища.

Але я залишився. Мені це важливо – я маю навчитися ненавидіти його сильно, до хрускоту в пальцях. Того, хто називався братом, добрим сусідом, другом! Ворога…

А тепер він прийшов убивати моїх друзів, мою сім'ю та моїх дітей! Повітря вібрувало, десь неподалік спалахнула пожежа, туди мчали швидкі та пожежники.

Врятуйте наші душі!

…Мені часто снилися сни. Все те, що було близьке моєму серцю. Сопки, затягнені ранковим туманом. Велика і неймовірно красива Уссурійська тайга. І наш маленький будиночок із промінцем сонця у віконці. І просто людське бажання ще раз пройтися вуличками мого дитинства…

Я стояв на балконі, в гуркоті розривів і ненавидів тих, хто вкрав мою мрію, розстріляв ракетами дитинство моїх дітей.

Мої рідні втомилися, вони поникли, під очима мішки від недосипання.

Бої йшли під Києвом, зовсім поряд. Вночі дуже добре чути.
Якось Полінка сказала:

– Тату, ви подарували мені життя, а вони хочуть його забрати. Я боюся. Врятуйте мене!

На очі накотила пелена зі сліз. Кажуть, що чоловік не може плакати. Не вірте.

– Все, – сказав я здавленим голосом. – Збирайтеся!

– Тату, я візьму фарби, пензлі і малюватиму. Там тихо й не стріляють.

Я забрав своїх жінок, і ми поїхали. Син залишився. Їхали довго об’їзними шляхами. Потрапили під ракетний обстріл, але дісталися благополучно. Війна залишилася далеко. Про неї нагадували лише ракети, що пролітали над нашими головами.

– Тату, а коли війна закінчиться? – запитала мене Полінка.

– Думаю, не скоро, – відповів я. – У Кремлі сидить маніяк і так просто він від нас не відчепиться!

– Ти там народився і виріс. Поясни, чого вони від нас хочуть?..

Вона ще маленька дівчинка, як їй можна пояснити, що ці питання я задаю собі і не знаходжу на них відповіді.

– Іди до мене, я тебе обійму.

Вона підійшла, ми обнялися. І так довго стояли. Я чув, як її серце б'ється.

– Тату, а давай ми продамо мої картини і допоможемо нашим солдатам. Ми на ці гроші купимо бронежилети. І вони повернуться до своїх мам живі!..

Знову очі покрила пелена.

– Моя дівчинко, люба доню, ти так швидко подорослішала! – Чудова ідея, – прошепотів я. – У тебе добра душа. Ми переможемо неодмінно, адже у світі зло не повинно тріумфувати! Я знаю, що ти вклала в ці картини частинку серця. І вони зігріватимуть тих, хто їх купить. А до мам повернуться їхні діти. Це ми їх урятували, всі разом!

Минуть роки. На вашій стіні висітиме картина, намальована маленькою дівчинкою. Час у ній зупинився, він не владний над мистецтвом. У цій картині частинка і вашої душі та добра. Це ваш посильний внесок у нашу з вами Перемогу над злом.

Нехай усі будуть щасливі!

Євген БУЦИК, український письменник 

На світлині автор