Письменник і дипломат Юрій Щербак: Воскресіння з напівмертвих

                                                       Страждання теперішнього часу  нічого не варті

                                                    порівняно з майбутньою славою,  яка має

                                                     з’явитися нам.

                                                      Послання апостола Павла до римлян, 8:18

                                                   1.

       Усі покоління українців, сущих сьогодні, стали учасниками і свідками Великої національно-визвольної війни проти російських агресорів й спізнали вповні трагедію України, яка спливає кров’ю, дихає запахом згарищ, сплачуючи найвищу ціну – десятки тисяч життів – за право бути вільною і незалежною, зберегти свою мову, культуру, віру та історію.

      За право бути українською Україною, а не русифікованою колонією агонізуючої імперії.

     Сьогодні спостерігаємо те, про що казав один мудрий історик: війна, нав’язана нам росією, хоч як парадоксально, стала могутнім націєтворчим, державотворчим фактором; в душах мільйонів громадян України, частково  зденаціоналізованих та совєтизованих, отруєних фальшивою радянською пропагандою «братської» дружби народів за верховенства «старшого», головного, безжального «брата-володаря» з батогом у руках, раптом, у годину смертельної небезпеки прокинулося нерідко призабуте, але генетично-безсмертне українське самоусвідомлення своєї приналежності до народу, його коренів, розуміння тяглості історичної його долі – від часів Київської Русї, козацьких повстань, боротьби УНР, ОУН=УПА – аж до Революції Гідності.

       Саме під час теперішньої кривавої війни прийшло екзістенційне відчуття, що ми – якщо переможе рашизм – можемо стати останніми українцями на українській землі, що наші історичні території – Київ, Харків, Чернігів, Херсон, Львів – можуть бути окуповані й колонізовані бурятами, росіянами з усіх смітників імперії, якутами та іншими номадами разом з місцевими перевертнями типу януковича, азарова, клюєва і сивковича.

        І що разом з нами зникне назавжди українська мова.

         Це – викорінення мови непереможного слов’янського народу – було і є віковічною мрією російських монархів, комуністичних вождів, путінсько-чекістської зграї, московських воєноначальників від Суворова до Суровікіна, чорносотенно-православної церкви «третього Риму».

                                                         2.

            Українська мова ніколи не зникала попри всі репресії, вона існувала вічно в нашому народі, незважаючи на те, що завойовники русифікатори намагалися звести її до статусу мови напівмертвої, хатньої, суржика  колгоспних невільників. Але мова, долаючи всі загати, вибухала в  творах геніальних наших поетів, у закликах до повстань і маніфестах визвольних рухів.

        Попри майже триста п’ятдесят років гноблення, викорінення, приниження, українська мова явила світові дивовижний феномен воскресіння в різних її формах, ставши завдяки подвижникам не лише мовою безсмертної  поезії, але й мовою державної бюрократії, науковців і освітян, мовою енциклопедій та філософських трактатів, мовою військових і політиків.

        І те, що у розпалі боїв зі знавіснілим агресором майже вся Україна заговорила по-українськи, є новим переконливим доказом безсмертя нашої нації, її свідомого відмежування від деградуючої території «русскаго міра».

        Звичайно, процес воскресіння не є простим: нелегко за кілька років відновити те, що тотально нищилося століттями; поряд з відродженням українських джерел спостерігаємо, як у зоні Інтернету поширюється мова агресора – завдяки напливу «хороших русскіх» - Пйонтковських, Фейгіних, Бєлковських – та переходу ряду українських коментаторів на московське «нарєчіє» - мовляв, так легше буде переконатти орків у нашій правоті.

        Але, незважаючи на все, головний вибір народу і держави зроблений. Він – на користь української мови.

                                                             3.

        Недавно довелося побувати в Швеції, де я зустрівся з групою моїх київських знайомих, переважно літніх жінок, які в довоєнні роки розмовляли по-російськи, будучи цілком нормальними українцями. Живучи на чужині, всі вони перейшли на українську мову, причому так органічно й природно, наче все життя вони тільки й говорили мовою Тараса Шевченка і Ліни Костенко. Першим тостом у них був:

-         За перемогу!

Перемогу не лише танків, ракет, дронів, а й українських пісень, української історії, безсмертного українського Слова.