Олена Стяжкіна: Про Бучика та його перекладачку Олену Фінберг
НМФ продовжує публікацію розділів віднедавна популярної в Україні котячої саги. Йдеться про кота Бучика і його пригоди в переказі української письменниці Олени Фінберг. Сьогодні видання представляє Олена Стяжкіна.
Читати казки мене навчив татусь. Любити казки і просто – любити – також навчив він. У казках, наповнених (тут можна –оброєних?) усілякими дивами та механізмами їх використання, не завжди спрацьовувала логіка. Навіть казкова, як усталено не логічна та не лінійна, - вона не спрацьовувала як слід. Тож за діло бралися ми
Татусь підміняв парасольку Мері-Поппінс, дарував Малюку собаку, а Карлсону – кота. Він підкидав килим-літак дівчинці із сірниками та забирав її до нашого Котигорошка. Він давав Русалонці вміння писати листи, розумній Греті – мозок, він перетворював ліс, куди батьки завели хлопчика-мізинчика, на ярмарок із каруселями та пряниками
Наші казки завжди закінчувалися по-різному, і ми ніколи не втрачали хороших героїв. Коли я стала сильно старшою, тато сказав, що Андерсен був для нього заважким. «Щоби читати його казки без розриву серця, треба знати, треба вірити, що життя не завершується тут… Я не міг сказати тобі про Бога, бо нас обох вигнали б: тебе з радянської школи, мене – з радянської сім’ї…»
Мій тато в цих казках був трохи замість Бога. Тому всі наші улюблені завжди були живі
Тепер замість Бога (або поруч з ним) Українська Армія. І наше життя – точно не казка. І діти живуть у справжній – смертельній, кривавій війні. Декотрі – все своє життя. Або так: все своє свідоме життя.
Мова війна аж ніяк не перекладається на дитячу. Не мала б перекладатися. Але воювати у мовчанні, страждати, боятися, вірити і зрештою перемагати ворога у мовчанні – не можливо.
Треба говорити. Треба перекладати…
Я читаю про кота Бучика так, ніби мені п’ять, ніби мені десять, ніби мені тринадцять і читати треба вже Мопассана, а я, ховаючись під ковдрою, читаю про кота Бучіка, щура Лорда, собаку Аріелу. Я читаю про кота Бучіка, і ніби тато повернувся, щоби сказати: «все буде добре, ми усю цю холеру поборемо, от просто зараз, дивися, ми…»
Я не знаю, що саме «ми…». Й у той самий час знаю. Ми загубимо кота, переляканого, але хвалькуватого та в душі сміливого. Ми втратимо дім, але зможемо повернутися. Він, наш кіт, нарешті знайде слово, яким варто називати протоплазму, яка прийшла нас вбивати. Й ми станемо називати їх «смердюками».
Наш кіт – переляканий, але вже не так сильно… Переляканий, але незламний, типовий березневий кіт 2022 вирішить, що у разі опція «померти» залишається єдиною можливістю, то хоча б недаремно. Недаремно. «Троє ворогів за одну ніч – непоганий результат для одного кота»
Особливо для кота, який точно не був навчений бути воїном. Навпаки: він був навчений бути улюбленцем, трохи ледарем, трохи філософом.
А смердюки хотіли зробити з нього шапку. З нього – шапку, з нас – цвинтар братських могил.
Олена Фінберг перекладає з котячої. Насправді, вона перекладає з нелюдської на людську. Наш кіт Бучик – воїн. Такий само воїн, як трактори та коктейлі Молотова, як чорнобривці та бойові лелеки, як пес Патрон та пес Крим, як вся наша земля, де всі наші – живі душі. Живі душі, які говорять, пам’ятають та діють.
А ще він – літописець. Такий собі Нестор серед котів. Нестор і Одисей. Бо йому треба додому. До своїх. Й трошки Давід, бо йому треба не просто додому, а додому після перемоги над смердюком Голіафом.
Бучик опиняється у наплічнику хазяїна Петра та доєднується до Армії. Він воює. І це не така вже казка. Наші звіри воюють. Їх хвости в окопах додають впевненості та тепла, їх вірність дає силу, їх здатність творити безлад – смішить.
Мій друг, хлопчик п’ятдесяти років, яких раз воює на Херсонщині, каже, що Бучик – топ. Але щодо мишей, то він не згодний. Миші, каже він, таке собі щастя. Сумнівне. Незгода з трактуванням образу мишей не завадила йому назвати новоприбулого бійця, народженого від кішки Сірки Бучиком. Він рудий, сміливий та претендує на те, щоби стати головним, а потім поїхати додому, у власний маєток на Луганщині…
Я читаю переклад Олени Фінберг з котячого на український частіше, ніж це правильно для людини мого віку. Татусь навчив мене, що казки – це такі історії, які – попри вивченість на пам'ять – вміють робити чудесне. Те, що у цей момент тобі треба. Осягнути неосяжне. Зупинитися. Видихнути. Або навпаки – нарешті вдихнути. Повірити. Повернутися у місце сили.
Я читаю про Бучика після «кинджалів», «калібрів», «шахідів»… Його добра вистачає, щоб не впасти у відчай, його сміливості цілком досить, щоб знову та знову перетворювати лють у допомогу Армії. Перетворювати лють у життя.
Часто я залишаюся надовго з «героями другого плану». Думаю про те, чи дочекався старий кудлатий пес Жук своїх хазяїв? В якому оркестрі грав воїн із позивним Піаніст? Чи є десь могила у героїчного щура Лорда? Чи можу я так само, як Бучик, слухати та чути своїх без слів та повідомлень? Завжди, де б вони не були?
Разом з Бучиком я ніби чую татусеве «життя не завершується тут», а тому подумки пишу листи всім, хто поки поза зоною доступу. «Хай їм буде добре там, де вони є»
Разом з ним мені не соромно боятися, тривожитися і навіть лаятися. Хоча, на такий ефект, він, схоже, не розраховував.
Мені потрібні ще переклади. Я знаю, вони будуть. Хтось добрий та сильний завжди є серед нас. Той, хто здатний обіймати та заговорювати страхи, бачити не туман відчаю, а чіткий образ нашої Перемоги, той, хто створив для мене – для нас всіх, дітей та не дуже, кота Бучика та дав голос нашій біді та нашій вірі.
Дякую Вам, дорога пані Олено, за книжку. За силу. За мою безсовісну можливість побути дитиною та за щастя знати, що згодом кіт Бучик розкаже про свої нові пригоди.
Олена Стяжкіна
Неймовірна історія
кота Бучика
Розділ третій
БІДА
Вже стемніло. Раптом я почув гуркіт мотору поблизу і відчув багато чужих людських запахів. Дуже поганих запахів. Потім почув, як щось важке грюкає в двері. Кілька міцних ударів — і двері впали додолу. Кімната миттєво заповнилася чужинцями. Ох, і смерділо ж від них...
У нашій сім'ї всі мають домашнє взуття, яке взувають, коли заходять у дім з вулиці. В мене й Арі є свої спеціальні ганчірки для протирання лап після прогулянки. А ці дикуни навіть і не думали знімати чоботи, коли зайшли в будинок. Брудні калюжі розтеклися по підлозі, по килимах.
Зайди одразу полізли в холодильник, витягли велику каструлю борщу. Почали їсти прямо з каструлі, навіть тарілки не шукали. Миттєво зникли голубці, котлети, сир, оселедець, вінегрет, сметана, смажена картопля. Потім вони знайшли на кухні великий пакет собачого корму. Спробували — з'їли все. Та ще й бар відчинили, повитягали пляшки з міцними напоями, випили все, що лилося. Сп'яніли дуже швидко й повалилися там, де зморив їх сон.
Мій прекрасний, улюблений дім просочився смердючими запахами злості, чужої землі, поганих доріг, недобрих думок.
***
Я не виходив зі свого укриття, аж поки всі не позасинали.
Потім тишком пройшов повз тих, хто спав на підлозі, і вийшов на вулицю через спеціальні котячі дверцята, які зробив для мене Петро.
Що я побачив у дворі, аж згадувати моторошно. Наш новенький паркан був знесений чиєюсь дурною силою.
На трояндовій клумбі стояла машина. Не машина — потвора, така сама, як її хазяї. Здоровенна, брудна, спереду труба стирчить, замість коліс — гусениці, як у трактора. Улюблена гойдалка дівчат була зламана, Данилчині футбольні ворота понівечені, лавка біля ґанку розтрощена.
Схотілося бігти до сусідів, кликати на допомогу. Але хіба ж я міг залишити дім, який захопили дикуни? Що я скажу Петрові й Марічці, коли вони повернуться?
Тихенько пробрався у свій схрон під ліжком і почав обмірковувати план дій. Як позбутися чужинців? Як сповістити про біду? Куди поділися сусіди, які щовечора заходили до нас на чай і довгі розмови? Навіть собак не чутно.
Думки ніяк не складалися. Щось страшне марилося.
Я майже не ворушився під ліжком.
Раптом один зі смердюків піднявся й, похитуючись, вийшов у двір. Повернувся дуже скоро й одразу поліз у комору.
Темрява — не проблема для мене, коти прекрасно бачать у пітьмі.
Бовдур із грюкотом врізався в якусь шафу.
Я згадав, що в коморі корм котячий прихований. І ось цього вже витримати не міг. Миттєво стрибнув на голову злодієві, пазурами вчепився в шкіру.
Від несподіванки й болю дурило закричав так, що й мертві прокинулися б, спробував відчепитися від мене.
Я ледь устиг відскочити, бо побачив, як велика скляна банка з огірками полетіла з верхньої полиці й наступної миті розбилася, вдарившись об подряпану голову. П'яні друзі невдахи, не піднімаючись з підлоги, почали стріляти в пітьму.
Ані вогника, ані зірочки за вікном. А вони стріляли й стріляли.
Я хутко сховався під ліжко, сидів, не рухаючись, аж поки не припинилися крики й стрілянина.
Нарешті хтось увімкнув ліхтарик, і всі побачили страшну картину. На порозі комори між маринованими огірками та скляними друзками лежав скривавлений смердюк.
У вітальні — ще двоє зайд із пробитими кулями макітрами. їх тихо винесли з дому надвір, про щось незрозуміле поговорили між собою.
А я подумав: "Троє ворогів за одну ніч — непоганий результат для одного кота".
Світало. Починався новий день, Без радості, без надій на допомогу, без плану порятунку.
Розділ четвертий
Неочікуваний переїзд
Я втратив рахунок дням. З-під ліжка виходив тільки вночі. Вдень з болем дивився, як дикуни паплюжать, трощать, розтягують по мішках та кишенях усе, що так дбайливо збиралося в нашому домі.
Данилку, Яринко, Катрусю, Петре, Марічко, де ви? Невже я ніколи не побачу вас?
А за вікнами весь час стріляли. Інколи я чув голоси сусідів, але жодного разу вони не зайшли в наш дім. Запах біди не полишав наш двір, нашу вулицю.
Одного дня я відчув якийсь новий рух. Зайди метушилися по кімнатах, хапали все, до чого могли дотягтися, кидали награбоване у свою потворну машину. Навіть будку Арі поцупили. Ледь самі всередину втиснулися. Загарчав мотор. Невже поїхали?
Я зітхнув з полегшенням. Тихенько вийшов зі схрону.
З сумом пройшовся по кімнатах. Біля вікна помітив улюбленого ведмедика Яринки. Схотів облизати його, але відчув зовсім не Яринчин, а чужий запах того, хто, поспішаючи, схопив іграшку і кинув її.
"Ба, вот так находка. Какая шапка выйдет", — почув я.
Він міцно зв'язав мене, ледь не задушив. Схопив і ведмедика, миттю закинув нас обох у відкритий люк потвори-машини.
З диким гуркотом ми поїхали від мого дому. Далеко-далеко...
Скільки днів ми були в дорозі — не знаю. Я ледь дихав, не їв, не пив, не спав. Розумів, що не подолаю цієї біди. Інколи ми зупинялися на короткий час і знов їхали, їхали, їхали.
Розділ п'ятий
Іще одна зупинка.
Смердюк, який узяв мене в полон, схопив своєю здоровенною лапою мене за загривок. Запитав: "Живой?"
Він виніс мене з машини й поклав на землю. Я не зміг стати на лапи. Хтось розв'язав мене, але, не встоявши й хвилини, я знову впав. Сили покинули мене, мене покидало життя.
Я нерухомо лежав на дорозі.
"Не стоит с ним возиться, все равно сдохнет", — сказав мій мучитель. Говорив він незрозумілими для мене словами. Але ж коти розуміють не слова, а те, що стоїть за ними.
Брудні чоботи полізли в машину, а я залишився лежати посеред дороги.
І раптом сталося неймовірне. Я, кіт Бучик, який хвилину тому лежав майже непритомний, звівся на лапи, потягнувся (звідки тільки сили взялися?) і щосили побіг. Навздогін я чув гучну брутальну лайку, постріли. Ще один стрибок — і я в невеличкому яру, занурений у купу торішнього листя.
Кулі свистіли над моєю головою...
За декілька хвилин загарчали машини, і все затихло.
До ночі я лежав серед брудного, мокрого листя, боявся повернення смердюків, аж поки запах біди не відійшов досить далеко.
Далі буде
Початок саги отут: https://uacenter.media/-/131457-ukra-ns-kiy-nstitut-knigi-vidav-knigu-neymov-rna-stor-ya-kota-buchika.html
