Очільниця КІУС (Канадського інституту українських студій) Наталія Ханенко-Фрізен про українську наука у світі
У період активної фази війни, коли багато наукових інституцій в України або знищені, або не можуть працювати, а сама наука переживає кризу, не треба забувати про ті академічні ресурси, які десятиліттями будували за кордоном представники української діаспори.
У цьому переконана Наталія Ханенко-Фрізен, культурна антропологиня та директорка Канадського інституту українських студій. За її словами, українська наука у світі вже не сприймається як така, що базується виключно на території України, а українські студії, науковці та студенти за кордоном допомагають зараз адаптуватися до нових реалій.
Про те, як війна змінила українську науку, а також суспільство, як наука допомагає притягати російських воєнних злочинців до відповідальності та як російська пропаганда працює у Канаді, очільниця Канадського інституту українських студій у Нью-Йорку розповіла кореспондентці Голосу Америки Ірині Соломко.
Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Пані Наталю, за спеціалізацію ви – культурна антропологиня, як війна вже змінила українську націю?
Наталія Ханенко-Фрізен, культурна антропологиня, директорка Канадського інституту українських студій: Ми бачимо культурний перелам, в результаті якого з'являються соціальні злами, які приводять до абсолютного переформатування суспільства, і виникають нові соціальні стосунки. Зникають ієрархії, а постають паралельні потужні зв'язки: побратимство, посестринство і в армії, і деінде.
Люди потужно входять у волонтерство, йдуть в армію або починають збирати свідчення, і це одне широке спільне поле. У моїй професії колеги йдуть в поле, самі досліджують війну та воєнний досвід, проводять інтерв'ю, документують свідчення, перебирають на себе відповідальність.
І.С.: Я пам’ятаю, як перші місяці після російського вторгнення світ захоплено говорив про силу української нації, а один з істориків, з яким я спілкувалася, сказав, що війна остаточно закрила для українців питання формування нації. Тобто це останній етап. Ви з цим погоджуєтеся?
Н.Х-Ф.: Михайло Грушевський в кінці XIX – на початку XX століття пропонував своє бачення візії та становлення українського народу. Але саме дев'яності та розвал Радянського Союзу повернули до процесів формування нації.
Ми прекрасно пам'ятаємо дискурси того часу, я згадую, наприклад, Миколу Рябчука, в нього була теза двох Україн, ми її довго проговорювали. У нас є західна Україна, є східна, є центральна. В нас є корені в різних імперських парадигмах. Тобто ця ідея "двох країн" перебувала в націєтворчих процесах, скажімо, до 2000-х. Потім у 2004-му, а потім 2014-му ми побачили новий мета-поштовх до питання перезавантаження української нації.
Що ще з нами відбувалося? У певних колах українська нація для багатьох повинна була мати корені саме в українському етносі. Водночас, звучали голоси щодо української нації як цивільної нації [з англ. civic nation]. Про те, що все ж таки Україні треба ставати на ноги як цивільній нації, яка базується і бачить свою єдність не лише в українському етносі.
Коли я думаю про Україну, бачу багатокультурну та багатонаціональну країну, яка не має виростати суто з українського стержня. У нас є кримські татари, караїми, роми, а також безліч інших меншин, які разом з українцями формували Україну. Отже, йдеться про багатонаціональність, про багатокультурність. І з початку повномасштабної війни ми бачимо величезний поштовх до нової візії України як багатонаціональної, багатокультурної, багатомовної нації.
І.С.: Але чи зшила остаточно війна схід та захід?
Н.Х-Ф.: Ми бачили і продовжуємо бачити поштовх до об'єднання. І це дуже помітно у повсякденному середовищі. На захід почало приїжджати дедалі більше переселенців, скажімо, з Криму чи сходу. Я дуже добре знаю Тернопіль, і було цікаво спостерігати за появою там маленьких бізнесів, ресторанчиків, наприклад, кримськотатарської кухні. Тернопіль – найбільш україномовне місто в Україні, але видно, як вони дуже ефективно змогли увібрати в себе культурну компоненту інших регіонів.
І.С.: Як війна впливає на українську науку?
Н.Х-Ф.: Перші пів року був розвал і хаос, але з часом всі мобілізувалися. Я бачу це по своїй галузі - усної історії. Виникла ця абсолютна нагальна потреба документувати та фіксувати все, що довкола відбувається. Проте люди вийшли у поле непідготовленими, не розуміючи ризиків, як працювати з респондентами особливо в кризових ситуаціях, а також не знаючи етичного протоколу. Тому спершу у нас був провал, але з часом ми переорганізувалися, відновили Асоціацію усної історії. Зараз завдання – підтримати науковців, які працюють під кулями, нариваються на міни, заробляють собі вторинні травми.
Але тепер ми маємо науковців поза Україною, які долучилися до певних програм. Зараз бачимо, що багато грошей вкладаються у дослідження України. Тут багато нюансів, західні грантодавці мають свої вимоги та бачення. Це все треба досліджувати.
Канадський інститут українських студій за останні десять років був ледь не найбільшою грантодавчою агенцією, коли йдеться про фінансування досліджень в Україні. Ми намагаємося підтримувати безпосередньо, не нав'язуючи свого порядку денного.
І.С.: Як ви допомагаєте переміщеним науковцям? Чи багато вчених через війну виїхало до Канади?
Н.Х-Ф.: З того моменту як Канада в 2022 році почала надавати українцям дуже специфічну візу з дозволом на роботу, до Канади приїхало 300 тисяс українців. Це неймовірна кількість людей. Серед них статистично є певний відсоток науковців. І ми мобілізували своїх колег з різних департаментів не лише з українських, адже виїжджають фахівці будь-якого напрямку: біологи, комп'ютерники, медики… І, якщо не помиляюся, десь 50 науковців ми змогли прилаштувати.
І.С.: Але якщо говорити про українську науку в Україні, вона жива?
Н.Х-Ф.: Я вже давно просуваю принцип детериторіалізації культурних процесів та націєтворення. Після 22-го року я ним активно користуюсь. Так, на теренах України є складнощі. Але нашу українську науку не можна сприймати як таку, що базується фізично лише в Харкові чи Києві.
Не забувайте про ресурси, які були створені українцями поза територією України, які завжди брали участь в українських дискурсах та сприяли українській науці. І зараз це спільне поле сприяє тому, щоби все не розвалилося повністю.
Всі ми перебуваємо в стані однієї великої гібридної війни
І.С.: Хотіла б повернутися до усної історії. У сучасному світі це поняття звучить трохи як атавізм, коли ми маємо усі ці сучасні технології, водночас, саме вона зараз допомагає документувати воєнні злочини росіян.
Н.Х-Ф.: Я вам наведу два приклади. Усна історія в Україні як наукове поле сформувалася напочатку 90-х. Це досить цікава дисципліна, яка є продуктом західного дискурсу, і водночас має глибокі корені в культурі корінних народів.
І тоді було два потужних усно-історичних проєктів. Один з них записував селян про те, як відбувалася колективізація. З іншого боку, ми мали команди в Українському католицькому університеті, де методом усної історії збиралися свідчення про греко-католицьку репресовану церкву, і де методом інтерв'ювання виводилася на-гора пам'ять, яка була також репресована.
Українське суспільство перебувало під величезним тиском, люди боялися поділитися навіть особистою історією родин. І от розвал Радянського Союзу призвів до того, що люди почали ділитися.
І поки ми відкривали архіви КДБ та декомунізували законодавство, усна історія методом сидіння, розкривання та витягання з пам'яті людини спогади, займалася деколонізацією української пам'яті.
І.С.: Але яке її подальше використання, цієї активованої та зібраної пам’яті?
Н.Х-Ф.: У кожного своя мотивація, свій порядок денний та ресурси. Є кілька важливих напрямків. У першу чергу, це документація воєнних злочинів і свідчень, які би могли деінде потім прислужитися.
Другий формат – це мобілізація підтримки західного суспільства, щоб воно також зрозуміло, це Україна потерпає, а разом з нею під загрозою і західна демократія. Всі ми перебуваємо в стані однієї великої гібридної війни.
Щодо архівації – це непросте питання, адже все це має потрапити до архівів. І для цього потрібні неймовірні ресурси. Наразі це все не інституції, а громадські організації. Скільки будуть існувати їхні красиві веб-сайти з тими свідченнями – невідомо… Бо, як правило, і зібраного залишається лише 1-5%. Тобто, якщо це не буде надруковано у книжці та не зберігатиметься в архівах, ми за 15 років будемо озиратися довкола і думати: де ми були, чому не зберегли?
І.С.: Ви мешкаєте в Канаді і говорили, що гібридна війна – скрізь. Розкажіть, як там працює російська пропаганда.
Н.Х-Ф.: І в Канаді, і в Америці російська пропаганда активно втручалася свого часу в політичні процеси. Запускаються та програються певні наративи, які просто копіюються з російських медіа, а потім підхоплюються певними політичними колами Канади. Вони розкручуються і виводяться у більш агресивному форматі у загальний простір.
Починаючи з жовтня, я побачила зростання нового політичного руху, який називаю "радикальним марксизмом". Це точно нова хвиля марксистської мобілізації, яка росте у кампусах Канади. Я бачу в мене на всьому кампусі плакати, і на них – Ленін. І це той контекст, в якому ми живемо.
Вкиди відбуваються і за рахунок термінів. Запуск цієї війни відзначився тим, що слово "нацист" вживається стосовно українців і вкидається у канадський контекст. Тобто українська громада в Канаді тепер часто стикається з тим, що в публічному просторі лунають такі закиди, мовляв, ви представники України, яка є нацистською країною. Тобто запускається негативний тригер, який створює резонанс у суспільстві.
І.С.: Доказом того, наскільки це тригерне питання був вересень, коли в парламенті Канади виступав Володимир Зеленський, і туди ж запросили Ярослава Гуньку, після чого поширилася інформація про те, що він причетний до дивізії СС-Галичина. Спікер, який запросив його, був змушений залишити свою посаду. Це яскраве свідчення того, наскільки тема "українців-нацистів" тригерить навіть в Канаді, де вплив української діаспори надзвичайно потужний.
Н.Х-Ф.: Безумовно. Власне, це є прикладом того, наскільки неоднозначно ведуться гібридні війни. Наскільки неоднозначним є становище Канади.
Знову ж таки, ми подивилися, як розвивалася ця ситуація, і побачили багато паралелей між тим, як агенти КДБ працювали в 80-х роках з українською діаспорою в США та Канаді. Як вони вкидали в канадські та американські медіа ті самі наративи щодо нацизму. Можна просто підняти документи з архівів КДБ та подивитися доповідні. Ви побачите просто копії. У нас новий процес та нові потреби Російської Федерації, яких вона намагається домогтися своїми старими методами та наративами.
І.С.: Як з цим боротися?
Н.Х-Ф.: Складно, але потрібно і необхідно. Треба робити те, що ми робимо, але ще потужніше. Більше документувати злочини війни. А ще якомога швидше доносити цю інформацію світу.
