Музей Академіка Петра Тронька: Жити і працювати для України
Майже 10 років тому обласна газета "Чернігівщина" опублікувала статтю відомого українського журналіста Григорія ВОЙТКА "Жити і працювати для України: для когось це модний лозунг, а для Петра Тронька – життєве кредо". Цією публікацією ми привертаємо увагу наших читачів до регіонального музейництва деокупованих районів України, а також про важливі кроки у цій справі #запідтримкиУКФ
11 липня 2015, за день до 100-річного ювілею, в селі Веприк Бобровицького району урочисто відкрили музей Героя України, прославленого українського академіка Петра Тронька.
Народився він на Харківщині, трудову біографію розпочинав на шахті Донбасу, потім трохи вчився, вчителював, воював, знову вчився і працював на комсомольській та партійній роботі, з 1961 по 1978 роки обіймав посаду заступника Голови Ради Міністрів України, завершував трудовий шлях у наукових історичних установах. Помер в 2011 році.
Можливо, дехто з нинішніх лозунгових патріотів образливо здивується: діячу з радянської системи присвоїли звання Героя України, тепер музей відкрили, коли йде «вичищання» таких з нашої історії? Вочевидь, так не думають численні гості в національному українському вбранні, що приїхали у Веприк з Києва та інших куточків України. Вони говорили про Тронька, як людину, що жила і працювала для України.
Музей відкрили в садибі, де народився і виріс Анатолій Сєриков, котрий свого часу працював референтом у Петра Тимофійовича, редагував і видавав журнал «Пам’ятки України». На меморіальній дошці, прикріпленій на приміщенні, викарбовано, що Тронько бував у Веприку в 1980-2010 роках.
Анатолій Сєриков розповів, як вперше привозив свого шефа в село, бо той захотів побувати на могилі декабристів Волконських, похованих у сусідніх Вороньках, де після заслання вони доживали свій вік в садибі дочки Олени. Анатолій признався був академіку, що з шкільних років почав досліджувати життя цих мужніх дворян, які добровільно відмовились від високого статусу в суспільстві і великих статків заради боротьби з самодержавством, за звільнення селян від кріпацтва. Петро Тимофійович відкрив молодому колезі й свій секрет: свого часу він теж серйозно був зацікавився декабристами, думав навіть дисертацію писати на цю тему, але склалося інакше. Та цікавість до цих революціонерів не проходила. Адже саме вони першими (і поки що останніми) пожертвували собою, не підставивши під кулі тих, за щастя яких самі пішли на каторгу і навіть смерть.
Експозиції музею розповідають про особливе захоплення Петра Тронька українським бунтарем – Тарасом Шевченком, що теж, після викупу його з кріпаччини і одержання високої освіти, міг би безбідно жити, але він обрав шлях боротьби з жандармським царизмом. В 1964 році заступник Голови Ради Міністрів України Петро Тронько зробив можливе й не можливе, щоб 150-річчя з дня народження Великого Кобзаря було відзначено на Всесоюзному рівні, і так змістовно та величаво, що вдруге досі не повторила жодна інша владна команда, навіть у незалежній Україні на 200-річчя. І найкраще видання зібрання творів українського Кобзаря вийшло в світ саме завдяки старанням радянського урядовця Тронька.
В 1972 році Інститут історії Академії наук УРСР видав 26 томів «Історія міст і сіл УРСР», головою редакційної колегії був Петро Тронько. Так, там є інформація про більшовизм-соціалізм (теж наша історія), та найголовніше, вочевидь, - зібрані історичні дані по всі міста і села України, в тому числі і Чернігівщини, яка, за даними багатотомника, почала заселятися понад 40 тисяч років тому. У написанні історії нашої області, крім працівників державних і наукових установ, взяли участь майже 350 активістів з усіх районів. І так – по всіх областях. Завдяки цьому виданню зараз можемо порівняти, як змінилася Україна за останнє півстоліття в адміністративному, економічному, соціальному і демографічному плані. На жаль, багатьох сіл вже немає на мапі нашої держави.
Можна й далі розповідати про конкретні справи патріота-українця з минулого, в тому числі й про фундаментальні дослідження більшовицьких репресій. А щоб по-справедливому те оцінити, потрібно, певна річ, спочатку кожному з нас прискіпливо, як гласить народна мудрість, глянути на свої колеса, по-чесному виважити свій внесок в розбудову незалежної України, з широко відкритими очима і з ясним розумом кинути поглядом навкруги: хто з сучасних ура-патріотів заслуговує, щоб на його честь відкрили музей чи спорудили пам’ятник?
Вихвалятися зараз своєю «любов’ю» до України стало «престижно» і в кайдани за це не закують, навпаки – в телеефір можуть випустити. А як було Троньку при тому режимі? Коли за одне необережно сказане слово про любов до України моли звинуватити в націоналізмі – страшному в ті часи злочині. Петро Тимофійович не виголошував лозунгів, його патріотизм полягав у праці.
Щоб усе це донести до свідомості сучасників, Анатолій Сєриков і створив народний музей з багатьма цінними експозиціями. Його мама – Ольга Юріївни, ветеран освіти в третьому поколінні - гордиться сином, зокрема і за останній благородно-просвітницький вчинок. Каже, Анатолій успадкував багато розумного від прадіда Василя Діяківського, священика, народного учителя, благодійника.
В 2011 році Анатолій Сєриков виступив одним із засновників благодійної організації «Фундація Героя України, академіка П.Т.Тронька». Головою правління обраний головний редактор газети «Культура і життя» Євген Букет. Дітище Тронька і Сєрикова журнал «Пам’ятки України» віднедавна редагує теж молода журналістка Леся Богослов.
Вони, а також багато представників інших українських ЗМІ, побували на відкритті музею Петра Тронька. Освятив приміщення благочинний Бобровицького округу Української Православної Церкви Київського патріархату отець Тарас. Відкриття меморіальної дошки на музеї доручили найменшому гостю, маленькому синочку письменників Тетяни Пероганич-Череп і Юрія Пероганич, іншим почесним учасникам урочистого заходу.
Культурну програму забезпечив гурт «Баламути» з Великої Димерки, що під Броварами. Очолює народний самодіяльний колектив Дмитро Діяківський, далекий родич Анатолія Сєрикова. До речі, родове коріння Анатолія і Дмитра тягнеться й до відомого співака дореволюційних і після революційних років Миколи Діяковського. Кар’єру артиста він починав у народному хорі поміщиків Кочубеїв, що жили у Вороньках, потім створив хор у рідному Веприку, згодом його запросили у велике мистецтво, в 1920-30-х роках очолював знамениту Одеську оперу. Історія роду Діяковських теж представлена в новому музею, оскільки нею цікавився Петро Тронько, коли приїздив у село. Тепер Герой і академік з Харківщини навіки «прописався» на Чернігівщині, в багатому на історію Веприку.
Григорій Войток
Газета "Чернігівщина"
#запідтримкиУКФ
