Тінь смерті ходила за Олександром Довженко назирці…
Тінь смерті ходила за Олександром Довженко назирці…
Довженко один із безсумнівних геніїв українського і світового кіно. Майже сто літ від початку його роботи в кіно, а визнання світове лишається стабільним. Його кращі фільми (передусім йдеться про своєрідну трилогію «Звенигора», «Арсенал», «Земля») серед ікон екранних, яким продовжують молитися тисячі кінематографістів і простих тобі фанатів кіно. В Україні з цим складніше, чимало людей не можуть вибачити митцеві компроміси із владою сталінських часів. Хоча як правило це люди, котрі не бачили жодного Довженкового фільму й уявлення про нього складають з уривчастих і надто упереджених інформацій у соціальних мережах…
Компроміси справді були, інакше він би просто не вижив, не уцілів. Його «Землю» (1930), фільм-шедевр, фільм на всі часи, заборонили – брутально, з хамськими формулюваннями в пресі… Нібито Сталін, подивившись картину, сказав: «Порнографія!» (у фільмі, як відомо, є плани оголеного жіночого тіла). Тодішній спікер Кремля Дем’ян Бєдний опублікував фейлетоном під назвою "Философы" в газеті "Известия". Нищівно критичний по відношенню до фільму. Довженко сприйняв його як замало не спонукання до смерті, яке транслювалося від самого Сталіна. «Я буквально посивів і постарів за кілька днів,- писав він у своїй Автобіографії.- Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти".
Тінь смерті звідтоді ходила за Довженком назирці. Після наступної стрічки, «Іван» (1932), влада у Харкові виявляла всі ознаки незадоволення, вважаючи, що картина дискредитує Українську більшовицьку республіку – мовляв, не так і не в той спосіб, будує світле майбуття. Режисер потрапляє в списки «на виліт» з життя…
І тут вмикаються чекістські технології (вони живі й донині), покликані, з одного боку, вибудувати світлий образ вождя-диктатора як «кращого друга совєтських кінематографістів», а з другого – загіпнотизувати крупного кіномитця образом того «друга». Довженкові, уже в 1933-му, влаштовують зустріч із самим диктатором (Сталін якраз вже увійшов у той образ), після чого стало зрозумілим: режисер, принаймні на певний час, виводиться з-під удару екаведистської сокири. Довженко не міг не оцінити прихильність «вождя і навчителя» – посеред арештів і самогубств-самострілів, які й складають хроніку подій початку 1930-х.
У травні 1933-го застрелився Микола Хвильовий, лідер цілого покоління українських інтелектуалів, які й витворили феномен національного відродження, автор концепції Азійського ренесансу, а власне відродження України у суголосній праці з Європою. Довженко приїхав, зайшов у кімнату, звідки небіжчик мав почати свій шлях у вічність, нахилився і поцілував прострелену скроню, те місце, куди увійшла куля. Ніби подякував-благословив отой шматочок заліза, що порятував письменника від мук, фізичних і духовних. Ніби сам примірявся до маршруту тієї кулі, яка суттєво скорочувала шлях до смерті як визволительки від мук пекельних… Смерть – скільки разів потім Довженко накликав-прикликав її до себе. Він ловив її – і не піймав…
Довженко хотів робити зовсім інше кіно, ніж те, якого очікував від нього кремлівський небожитель, – кіно, яке походить з глибин душі самого митця, кіно, що творить, окрім усього іншого, нову мову екранних мистецтв. А доводилось виконувати замовлення «партії і правительства», замовлення, персоналізовані самим диктатором. Який був не останнім продюсером. Спершу замовив «Аероград» (1935), фільм, що став переможною фіксацією опанування більшовиками усього піднебесного простору. Потому, замовивши Довженкові фільм «Щорс», чітко сформулював завдання: зробити українського «Чапаєва». Тобто взяти за основу модель знаменитого в ті часи фільму братів Васильєвих і показати, що революція була аж ніяк не експортована з Росії, а народилась суголосно, в народних масах самої України. Довженко пручався, але ж ні – Сталін пильно стежив за роботою над фільмом, навіть правив сценарій. Жодної «отсєбятіни»! Тодішній керівник радянської кінематографії Борис Шумяцький якось почув від вождя, про Довженка: «Він мусить зрозуміти, що ми від нього хочемо».
Довженко те розумів, щораз глибше загрузаючи в те імперсько-більшовицьке болото. І разом з тим все більше переконувався: новий суспільний лад тримається на суцільній брехні. Один із донощиків відтворював монолог Довженків з цього приводу: «трагедія нашої сучасності – це брехня», «газети переповнені хвалебними фразами, всі з останніх сил роблять вигляд, що справді йдеться про щасливе життя, хоча на душі «коти шкребуться». Діагностував і причину лжі – для того, говорив він, аби вона зникла, «повинен зникнути страх. А страху кінця не видно».
Зрештою, «Щорс» (1939) сподобався Сталіну і багатомільйонній публіці Радянського Союзу, Довженко мав підстави видихнути з полегшенням: у ньому самому страху поменшало. Тим більше, що з новим керівником української компартії Нікітою Хрущовим (працював у Києві від початку 1938 року) він знайшов спільну мову і навіть переконав його в необхідності українізувати Київську кіностудію (війна насувалась і керівництво партії і держави розуміло потребу в активації національних почуттів). Сам режисер, у розвиток власних поглядів, збирався екранізувати гоголівського «Тараса Бульбу».
Одначе страх вмикається знову: починається Друга світова війна, радянські війська, діючи узгоджено з Гітлером і його воїнством, входять в Західну Україну. Власні творчі плани уже неактуальні, Довженка зобов’язують рушити слідом за військами і забезпечити прихильність місцевого українського населення. Він це й робить. Заодно знімаючи – за прямим замовленням влади, звісно,- дві документальні стрічки: «Буковина – земля українська» та «Визволення» (і та, й друга 1940 року). Обидві суто агіткового штибу, обидві виходять з того, що мешканці західноукраїнських земель завдяки приєднанню до СРСР та УРСР мають щастя здолати бідність та культурну вбогість, Звісно, що у складі нової соціалістичної держави на них чекає небачений і нечуваний «розквіт».
Щоденникові записи Довженка доводять: він добре відчував фальш подібних екранних ідеологічних конструкцій. Відчувала це і його дружина, співавтор, коли вірити титрам, названих щойно документальних фільмів. У своїх спогадах Юлія Солнцева одверто визнає: у Львові та інших західноукраїнських містах вони відчували соціокультурну ущербність носіїв нібито вищих цивілізаційних норм у порівнянні з тими, кого вони вирішили взяти під свою цивілізаційну опіку.
Війна посилила Довженковий трагізм сприйняття українських реалій. А з іншого боку посіяла надію на воскресіння України – в очисному пекельному вогні. Кіноповість «Україна в огні» (1943) і є, по суті справи, презентацією концепції суб’єктності України і українців. Воюють з гітлерівським військом саме вони, українці, зазнаючи жахливих втрат, але водночас виборюючи право на суверенне існування у світовому ансамблі народів. Про це Довженкова кіноповість, саме про це.
Сталін, прочитавши текст, вловив це блискавично. І спершу просто заборонив кіноповість і її екранізацію (а йшлося вже про це), а потому зібрав, 30 січня 1944-го, владний синкліт, у Кремлі, за участі кількох українських письменників, аби повідомити: витвір Довженків є проявом українського націоналізму, орієнтованого на самостійництво, на підрив імперії, в її більшовицькій іпостасі. Лейтмотив сталінської «аналітики» (її текст зберігся): у війні перемагає не Україна, а імперія, вона єдиний суб’єкт переможної війни. А про Україну як таку час уже й забути, як щось ефемерне і фантазійне. Дозволили вам трохи побавитись в автономію, у марево суб’єктності – і досить, забудьте.
Довженка не заарештували, не позбавили волі. Точніше позбавили в ієзуїтський спосіб – із фактичною забороною навіть думати про Україну і українців. Належало думати про щось справді велике й могутнє, про імперію. Не виїжджаючи з Москви. Через десять літ Довженко (як свідчить щоденниковий запис від 18 липня 1954 року) дізнається: нібито саме враження від «України в огні» зламало уже прийняте рішення щодо приєднання Криму до України. «Винуватцем цієї відмови, виявляється, був ніхто інший, як я». Так, у переказі, виглядало пояснення нового керівника СРСР Нікіти Хрущова. Нібито Сталін із Лаврентієм Берією зрозуміли кіноповість Довженка як програму виходу України за межі імперського часо-простору, то ж який там Крим ще може до неї долучитись? Та сама реакція і та сама логіка, яка через 70 літ посунула рашистсько-путінські війська до Криму і Донбасу.
Довженко зробить спробу повернутись в Україну тільки на початку 1950-х, на фініші сталінської доби, хоча остання триває й досі. Щороку, щоліта він приїздить у Нову Каховку, на будівництво ГЕС. Мрія про фільм, який зреалізує «ліві», комуністичні фантазії митця. Він до останнього вірив у те, що попри все добро і щиросердність переможуть і омріяне райське життя-буття настане – саме в Україні.
А Рай – він таки був у житті Довженка. Він описав його у повісті «Зачарована Десна», яку почав писати ще у пекельні воєнні літа. Посеред пекельного вогню писав про Рай, який пов’язувався в його уяві зі світом дитинства.
Тиждень тому побував я у Сосниці, на батьківщині Довженковій. Багато печалі нині на землі чернігівській, а найбільшою є погибіль Десни – від затруєння, що прийшло, як більшість бід, з росії. Звідтам і руйнація Каховської ГЕС, одного із символів комуністичного перетворення українського півдня.
Та Довженко вірив у воскресіння України. Його віра заражає і надихає: ми постанемо, ми гордий талановитий народ, хоча доля нас так часто цуралася. Та ж смерті немає, скільки її не накликують наші вороги. Є вічність, субстанцію якої так добре відчував Олександр Довженко.
Сергій Тримбач
Світлина: У Києві відкрили пам'ятник Олександру Довженку біля кіностудії
